Читать сказка в осеевой сороки читать

История диференціальна психологія палій 5 лялечка клас читать) мацько і казка пагутяк ( і галина перекласти твір з англіського на українську мову cinderella.

Галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас. Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок скочувалися прохолодні дощові краплі. Десь утомлено цьвірінькнула пташка. Але тут із-за хмар визирнуло сонце, і від його променів яскраво засяяла пофарбована в помаранчевий колір стіна. Саме цієї миті, полохаючи качок, що примостились у калюжі, вулицею проїхало таксі. Зупинилося, ляснули дверцята. З машини вийшла молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти. Вони ступили на стежку й обоє зіщулилися від холодного дотику краплин, які струшувало листя. Бабця притисла хлопчика до себе, аж йому стало трохи боляче. Він вдихнув бабчин запах, заплющив очі, ніби вивчаючи його, бо встиг уже забути. Він і подобався йому, і ні.

Від мами пахло краще. — Боже, як тут тихо! Уявляєш, довелося платити таксисту і за зворотню дорогу! Якби не малий, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, щоб дитині було добре… Мама з бабцею розуміюче перезирнулись, насилу стримуючи усмішки. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши у хаті нічого вартого уваги, він почав торсати замком валізки. Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. Навіть вміло використана косметика не могла приховати безпомічного і втомленого виразу, властивого жінкам, що самотужки виховують дітей.

— Господи, ні хвилини не посидить спокійно! — зітхнула мама. — Я так набігалася. Поки випрасувала, поки поскладала. Ще на роботу їздила по гроші. А йому хоч би що! Хлопчик пив молоко з порцелянового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима до відчиненого вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути: може, вулиця, або інший сад. Вимовивши ці слова, мама з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб вистачило надовше. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де галасували якісь незнайомі діти. Мама не пускала його самого надвір, і невідомо, чи дозволить це бабці. Слухаючи розмову, він вдавав, що дуже зайнятий, не віднімаючи горнятко від рота. У горнятку не залишилось ні краплі молока. Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло — промчав порожній велосипед, а слідом за ним біг хлопець у самих шортах. Мацько був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Коли він серед ночі навідувався до курей на селі, ті здіймали такий галас, що лисові ставало аж незручно. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, повзучи на череві в куток стайні та беручи ніжно в зуби якусь біленьку або руду несучку. Ясна річ, за один раз він не міг забрати усіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався якомога частіше до своїх любеньких курочок. У селі їх було багато, а він лише один — найчарівніший і найвродливіший лис. Не дивно, що люди й собаки йому заздрили.

Тому він намагався з ними не здибатися: надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були до колін темно-коричневі. Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, яке встеляло його помешкання, Мацько снідав кісточками, залишеними звечора, і брався за свою улюблену справу — малярство. Цим він ще більше вирізнявся з-поміж інших лисів. Правда, у дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, видатного співака на ім’я Марчелло. Той досягнув неабияких успіхів у цьому виді мистецтва, але якось узимку застудив горло на концерті й утратив голос.

Що трапилося з ним далі, ніхто не знав… Отака доля в артиста: доки потрібен, тебе пам’ятають. Історія доволі повчальна, однак вона не охолодила бажання молоденького Мацька прославити лисячий рід.

У виборі його покликання велику роль відіграла майже приятелька Сорока, що взимку мешкала в місті з усіма вигодами, а навесні й улітку вилітала на дачу до лісу. Пані Сорока була вельми освіченою особою, мала повно знайомих, а її дача розташовувалася якраз над норою нашого лиса. їй смакували курячі тельбушки, якими люб’язно ділився Мацько. Тому вона іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у бесідах на різні теми, що стосувалися світського життя. Проте Мацько не розділяв її захоплення блискучими металевими речами, та щодо всього іншого Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям, коли раптом напосяде на нього лютий голод, що частенько траплялося. Коли йому вперше це спало на думку, лис вжахнувся й почав уникати Сороки, а курячі тельбушки з’їдав сам. Сорока занудьгувала. Мацько був доволі культурний, як на лиса, та й міг захистити її від інших сорок, яким не подобалося, коли хтось чужий оселявся в їхньому лісі. Щоб підлеститись, вона подарувала сусідові гарні окуляри з блакитним скельцями. Сороці вони були завеликі. Та про це ми розповімо трохи згодом, а зараз погляньмо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли той лежить на своїй сонячній галявині, втішаючись спокоєм і самотою. Як добре лежати в зеленій пахучій траві під ласкавим сонячним промінням, дивлячись на хмарки, що неквапно простують небом! І знати, що нікуди не треба поспішати. Можна отак лежати цілий день і цілу ніч, а потім знову — день і ніч. Мацькові однак вистачало однієї-двох годин, адже лиси теж бувають дуже зайнятими. Та зараз він лежить, розкинувши лапи, ліниво помахує хвостом із білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, й задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вушка й вслухається у лісовий шум. Мало що може трапитись. галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас Лялечка і Мацько. Галина Пагутяк. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок безупинно скочувались холодні дощові краплі. Десь втомлено цвірінькнула пташка. Сонце виглянуло з-за хмар, і від його променів засяяла яскраво помальована в помаранчевий колір стіна. Якраз в цей час, полохаючи качок, що радо мокли в калюжі, по вулиці проїхала легкова автомашина. Зупинилась, ляснули дверцята. Спершу з’явилась молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти Вони ступили на стежку і одразу зіщулились від холодних дотиків краплин, що їх струшувало листя. — Боже, як тут тихо. Уявляєш, мамо, довелося таксисту платити і за зворотну дорогу! Якби не Олег, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, аби дитині було добре. Мама і бабця розуміюче переглянулись, насилу стримуючи посмішку. Не знайшовши нічого цікавого в хаті, він взявся торгати замок валізки. — Чого тобі?

— невдоволено запитала мама. Вона якраз зняла босоніжки на високому каблуці і з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу. У неї було гарне лице, ще зовсім молоде, але іноді жваві очі нерухомо застигали і вдало використана косметика не могла приховати безпомічного і розгубленого виразу, властивого багатьом самотнім жінкам. Що за дитина. — зітхнула мама.Поки з нього повиперала, поки поскладала. Хлопчик пив молоко з фарфорового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Він провів її очима аж до вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, певно, вулиця, а може, інший сад. Мама вимовила ці слова і з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб надовше вистачило. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де вже галасували якісь діти. Хлопчик боявся відняти чашку від рота і вдавав, що дуже зайнятий. Хлопчик сидів з горнятком, на якому був намальований веселий клоун в куртці з великими червоними ґудзиками.

Молока в горнятку не було вже ні крапельки. з якого читач дізнається, хто такий Мацько і чому він раптом став боротися з дикими інстинктами, а також дещо про сонячну галявину. Мацько був найчарівніший з лисів, які коли-небудь жили в цьому лісі. Коли він серед ночі навідував курей, яких хазяї зачиняли у вельми незручних курятниках, то ті здіймали такий галас, що лисові аж ставало незручно. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, просуваючись на череві в куток і беручи ніжно в зуби котрусь біляву або руденьку несучку. Ясна річ, він не міг одразу взяти всіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався почастіше до своїх любеньких курочок. В селі їх було багато, а він тільки один, найчарівніший і найкрасивіший лис. Від собак і людей Мацько тримався подалі, надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були темно-коричневі до колін. Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, котре встеляло його житло, Мацько снідав кісточками і брався за свою улюблену справу — живопис. Цим він різнився від усіх лисів. Правда, в дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, котрого звали Марчелло і котрий страшенно любив співаки, досяг найвидатніших успіхів у цьому виді мистецтва. Був нагороджений бочкою меду, а оскільки хотів з’їсти його сам, то переївся і помер. Історія ця була дуже повчальною, одначе лис, підрісши, все-таки захотів прославити їхній лисячий рід. У виборі покликання велику роль відіграла одна знайома — Сорока, що взимку жила у своїй міській квартирі з усіма зручностями, а навесні і влітку вилітала на дачу в ліс. Сорока була надзвичайно освіченою особою, мала широкі зв’язки і її дача якраз знаходилася над норою нашого лиса, їй були до вподоби курячі тельбушки, котрими Мацько люб’язно вгощав її. За ці витончені делікатеси Сорока іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у інтелектуальних бесідах на теми світського життя, мистецтва та сучасної моди. Правда, Мацько в душі не поділяв її захоплення нумізматикою та ювелірними речами, але вголос не висловлювався. Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям. Коли йому вперше спало це на думку, лис почав уникати Сороки, щоб боронь боже не піддатись спокусі, й курячі тельбушки з’їдав сам. Лис все-таки мав трохи інтелекту та й у разі чого міг захистити її від чоловіка, цієї посередності, що волочилася хтозна-де і з ким, а коли поверталась, то влаштовувала сімейний скандал. Щоб підлеститись, вона подарувала лисові гарні окуляри з синіми скельцями.

Про це ми розповімо трохи згодом, а зараз давайте доглянемо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли він лежить на своїй сонячній галявині й тішиться спокоєм і самотою, знаючи, що ніхто в нього не стрельне з-за куща і не вилає останніми словами. Їхній ліс — заповідник. Як добре лежати в зеленій соковитій траві під ласкавими сонячними променями, дивитись на хмарки, що неквапливо простують небом! І знати, що нікуди тобі не треба спішити і можна лежати тут цілий день і цілу ніч, а потім знову день і ніч. Правда, Мацькові вистачало однієї-двох годин, адже був вельми зайнятим лисом. Але зараз він лежить, закинувши лапу за лапу, ліниво помахує хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, і задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вуха і вслухається в лісовий шум. Отож коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри і він вперше глянув на світ крізь синє скло, то був настільки вражений побаченим, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалось, ніби він потрапив у якийсь інший світ, небезпечний і загадковий. Мацько зняв окуляри, і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх і опинився у тому самому загадковому і небезпечному світі. Так знімав і надягав окуляри до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів. Цілу ніч Мацько крутився на постелі, не пішов навіть до своїх любеньких курочок. Йому весь час здавалось, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо і знайде, то не втрапить туди, куди слід. Голодний і злий, він ледве дочекався ранку, коли з’явилась Сорока. Лис одразу накинувсь на неї і був би проковтнув, коли б Сорока не злетіла вище!

І, оговтавшись від переляку, не звинуватила його в чорній невдячності: «Ти тільки подумай, ким ти був досі?! Ординарним лисом, до того ж ледачим і жадібним. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось у голові? Може, це є якраз перший прояв геніальності? Але коли ти не можеш піднятися над мирською суєтою і посередністю, коли ти. » Наївний, довірливий лис навіть не підозрівав, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і він, щоб підкріпити сили, подався шукати мишей. Вигребши з нірки одну, він уже намірився було її проковтнути, але тут згадав слово — «геніальність». І миша йому зовсім не посмакувала. Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, і ранком Сорока смачно поснідала курячими тельбушками. галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас Конспект урока «Галина Пагутяк «Лялечка и Мацько. Дружба между человеком и животным» ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Галини Пагутяк; проаналізувати її твір, виявити ідейно-тематичну спрямованість твору, особливості назви, розвивати пам’ять, увагу, творче мислення, вміння толерантно і аргументовано доводити свою думку, відстоювати власну позицію; узагальнювати, порівнювати, робити власні висновки, формувати етичні смаки школярів; виховувати почуття пошани до творчості Г.Пагутяк, позитивних рис характеру; прищеплювати любов і повагу до тварин. Просмотр содержимого документа «Конспект урока «Галина Пагутяк «Лялечка и Мацько. Дружба между человеком и животным»» на участь у Всеукраїнському конкурсі на кращий конспект уроку з позакласного читання сучасної літератури у 5-9 класах загальноосвітніх навчальних закладів у 2012-2013 навчальному році. Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Галини Пагутяк; проаналізувати її твір, виявити ідейно-тематичну спрямованість твору, особливості назви, розвивати пам’ять, увагу, творче мислення, вміння толерантно і аргументовано доводити свою думку, відстоювати власну позицію; узагальнювати, порівнювати, робити власні висновки, формувати етичні смаки школярів; виховувати почуття пошани до творчості Г.Пагутяк, позитивних рис характеру; прищеплювати любов і повагу до тварин. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім.

Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові. 23 травня 2008 році Галині Пагутяк отримала премію «Найкраща книжка 2007 р. за версією Auction.ua» (роман «Слуга з Добромиля») у рамках Київського книжкового форуму. Тема: зображення життя хлопчика Олега та його дружби із лисом Мацьком, які потрапляли у цікаві ситуації і намагалися підтримати один одного. Ідея: засудження брехні, підступності, зради; уславлення чистих та дружніх стосунків між твариною та людиною;возвеличення поваги до тварин та схвалення ухвалення здатності людини до співчуття та милосердя. Казка — це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні тощо. 8. Що було зображено на першій картині Мацька? (Першу картину було намальовано за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив сам лис, то був автопортрет) 6. Які художники мешкали в лісі? (Борсук Джума, щурик Альцест) 7. Що малював Джума? (Малював лише баранячі стегенця й називав це криваве м’ясо натюрмортом) 2. Що наснилося хлопцеві? (Море. Велике-велике. Він іде з мамою берегом, йому дуже хочеться пити, але ніде немає води. Морська вода солона і пити її не можна. Лялечка ніколи не куштував солоної води, а мам не дає йому зачерпнути.

Він виривається. Море шумить) Хто дав їжачку ім’я та за яких обставин? ()Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока та яблук, а там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, але навесні йому вдалося втекти до лісу) Скільки мишей міг з’їсти їжак? (Дві, а якщо вони худі, то три. А коли я голодний, після зимового сну, то й чотири. А коли ще дітки є, то їм дещо ловив і приносив) Про що розповіла сестра лисові на другий день? (Маркіян усе влаштував. Виявляється, Сорока померла від серцевого нападу. Є свідчення лікаря) Що мало відбутися у лісі за словами Їжачка? (Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу, на якому будуть різні змагання, карнавал, концерт і конкур на кращу завісу для театру) Про яку пригоду розповів лісник? (там є один лис.

Найбільший розбишака. Розкажу тобі, яка пригода зі мною трапилася. Пішов я рибки онукам вловити. Озерце є таке в лісі, там риба водиться. Стою на бережку. Закинув вудку. Чую – щось дзявкає. Обертаюся – лис. Той самий розбишака. Десь років 4 має. Сидить і так жалібно на мене дивиться. Дав я йому рибку. З’їв і не тікає. Дав йому ще. А він дивиться, ніби зараз щось скаже. Одне слово, мені аж мороз пішов поза плечима) Надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку. Лапки й нього були до колін темно-коричневі. (Мацько) Взимку мешкала в місті з усіма вигодами, а навесні й улітку вилітала на дачу до лісу.

Була вельми освіченою особою, мала повно знайомих, а її дача розташовувалась якраз над норою нашого лиса. (Сорока) Цілісінькими днями дрімала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я. Прожила на світі дуже багато років, ніхто не пам’ятав її молодою. (Стара Ворона) Той мав до біса очей, і від нього нічого не можна було втаїти. Ще й мав звичку віщати співрозмовнику липку павутину на вуха та хвіст. (Павук) галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас Так вони дивились один на одного добру хвилину. Лялечка боявся поворухнутись. Нарешті лис збагнув, що йому нічого не загрожує, й, здавалось, підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця із зеленою фарбою, взяв зубами дужку, підняв і, задкуючи, поліз у кущі. Чи варто описувати сумне пробудження художника, який виявив, що плоди його натхненної праці втрачені назавжди, бо щезли без сліду? Світ побляк, очі, які перед тим сяяли завзяттям, погасли, наче світлячки перед ранням, лапи безсило опустились, серце охопив відчай… Зневіра, — ось що губить справжній талант. Таке трапилося з нашим лисом. І таке відбувалося та, на жаль, ще не раз відбуватиметься з іншими художниками, поетами, музикантами. Бо звичайним людям видається, що вони займаються дурницями, що краще виготовляти б якісь потрібніші речі, наприклад, каструлі чи телевізори. Щоправда, Мацько подумав спочатку, що картини просто вкрали. Це не так рке й страшно, бо означає, що вони комусь потрібні. Головне для кожного художника — щоб його картини сподобалися. Проте, понишпоривши по кущах, лис знайшов погризені шматки паперу. Якщо вас цікавить, де наш початкуючий художник брав папір і фарби, то він їх просто… вкрав у мандрівних топографів, — себто людей, які складають мали різних місцевостей, — вони певний час мешкали у наметі над річкою. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. До того ж, тільки зовсім малі діти можуть повірити, ніби у лісі є крамниці з різним приладдям для письма та малювання. Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і хвіст його простягся, як кинута ганчірка. Він плакав. Хоч був чудовий лагідний ранок на сонячній галявині, і все довкола раділо від того, як зграбно вітер проганяє з неба хмари. Жаль краяв лисові серце, та коли він подумав, що, можливо, хтось зараз тішиться з того, що знищено його працю, і що він ніколи не зможе відновити втрачене, його затуманені слізьми очі спалахнули погрозливим червоним світлом, шерсть наїжачилася. Він підвівся спершу на передні лапи, потім на задні. Лис метнувся в гущавину, охоплений непереборним бажанням знищити ненависне мишаче поріддя, яке сплюндрувало його картини. І те, що жоден представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. Гасаючи по лісі, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й поколов об нього лапу. Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока та яблук, а там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, але навесні йому вдалося втекти до лісу. Він любив розповідати про сільські звичаї, завжди закінчуючи приповісткою: скільки їжака не годуй — ліс для нього рідна домівка. Мацькові очі знову спалахнули червоним вогнем, і їжак, хоча гнів був спрямований не проти нього, про всяк випадок миттю скрутився у клубок. — Я?

— їжак висунув з-під колючої стріхи чорненький писочок.

— Дві, а якщо вони худі, то три. А коли ще дітки є, то їм дещо вловлю і принесу. представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. — Господи, — тільки й видавив із себе переляканий Грицько. — Та цур і пек з тими картинами! Нові намалюєш. А ліс нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Діточки малі, бідняточка… Схаменися!! — Я — художник. Ти що, цього не розумієш? Це все одно, що моїх дітей з’їли. Я їм цього не подарую! Рийся у смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати! — Я й сам за себе заступлюся. Голками. Але від звіриного суду голками не врятуєшся. Йди, проспися, небоже, охолонь.

І подумай, може, не так уже й миші винні… — Я тобі зла не бажаю. Поворуши мізками, може, щось у них складеться докупи… Сорока має хвіст довгий, хоча й обскубаний трошки.

Новину вчора принесла, що ти якусь каверзу задумав. Правда, я не дуже повірив. Ти зроду- віку не був хитрим, дарма, що лис. Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її… — На мишей вона не полює. Ну, й нездогадливий ти, брате? Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до… галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок скочувались прохолодні дощові краплі. Але тут з-за хмар визирнуло сонце, і від його променів яскраво засяяла помальована в помаранчевий колір стіна. Саме цієї миті, полохаючи качок, що примостились в калюжі, вулицею проїхало таксі. Зупинилось, ляснули дверцята. Вони ступили на стежку й обоє зіщулились від холодного дотику краплин, які струшувало листя. Він вдихнув бабцин запах, заплющив очі, ніби вивчаючи його, бо встиг уже забути. — Боже, як тут тихо! Не знайшовши у хаті нічого гідного уваги, він почав торсати замком валізки. — Господи, ні хвилини не посидить спокійно! — Я так набігалась. Ще на роботу їздила за грошима. Він провів її очима до відчиненого вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути, може, вулиця, або інший сад. Мама не пускала його самого надвір і невідомо, чи дозволить це бабці. Молока в горнятку не залишилось ні краплі. Попід хатою щось зашуміло.

Промчав порожній велосипед. Слідом за ним пробіг хлопець в одних шортах, без футболки. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, повзучи на череві в куток стайні й беручи ніжно в зуби якусь біленьку або руду несучку.

Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, що встеляло його помешкання, Мацько снідав кісточками, залишеними звечора, і брався за свою улюблену справу — малярство. Правда, у дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, якого звали Марчелло, видатного співака. Той досягнув найвидатніших успіхів у цьому виді мистецтва, але застудив собі горло на концерті взимку, і втратив голос. Що з ним далі трапилось, ніхто не знав.

Отака доля в артиста: доки потрібен, тебе пам’ятають. Історія була доволі повчальна, однак вона не охолодила бажання молоденького Мацька прославити лисячий рід.

Пані Сорока була вельми освіченою особою, мала повно знайомих, і її дача якраз знаходилася над норою нашого лиса. Їй смакували курячі тельбушки, якими люб’язно з нею ділився Мацько. Тому Сорока іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у бесідах на різні теми, що стосувалися світського життя. Правда, Мацько не розділяв її захоплення блискучими металевими речами, але щодо всього іншого Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям, коли раптом напосяде на нього лютий голод, що частенько з ним траплялося. Коли йому вперше це спало на думку, лис вжахнувся і почав уникати Сороки, і курячі тельбушки з’їдав сам. Мацько був доволі культурний, як на лиса, та й міг захистити її від інших сорок, яким не подобалось те, що хтось чужий оселяється в їхньому лісі. Та про це ми розповімо трохи згодом, а зараз давайте поглянемо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли той лежить на своїй сонячній галявині, втішаючись спокоєм і самотою. Як добре лежати в зеленій пахучій траві під ласкавим сонячним промінням, дивитись на хмарки, що неквапно простують небом! галина пагутяк казка лялечка і мацько (і читать) 5 клас Лит Лайф. Жанры. Авторы. Книги. Серии.

Форум. Пагутяк Галина. Книга «Лялечка і Мацько» Оглавление.

Читать. Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба. Старшого звали Славком, меншого — Михаськом. Якби Лялечку не забрали на обід, то вони, напевно б, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках. Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Усі ці плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого серед лисів. Мацько щиро вболівав за свій рід, який потрохи миршавів і дрібнів у цьому маленькому лісі. Він вважав, що має пробудити зачерствілі серця безжальним, однак шляхетним, мистецтвом. Майбутні картини снились лисові, переслідували його на кожному кроці.

Він не їв, не спав, а малював. За короткий час Мацько створив десяток полотен на теми лісового життя і цивілізації, що омивала їхній невеликий заповідник з усіх боків, як море омиває острів. Цей заповідник якраз і був конкретним витвором цивілізації, бо обмежував його мешканців. Мацьку не вистачало свободи. За день він міг оббігати увесь ліс, а далі що? Скажіть, що далі робити? Лисів небіж потрапив під машину, вибігши на дорогу. А зайці завжди вибігали пастися на поле поласувати капустою і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був неперевершеним ловцем курей, його теж спіткала б така доля. Ніхто з його родини не насмілювався перетнути межу заповідника й податися до села, тому він вирізнявся серед них усіх. До чого ж нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі про всіх знали, де навіть найменшу подію довго обговорювали, де тільки їли, спали й плодились, через що ставало ще тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода переповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола. Чорна вода хлюпала під лапами і заливала нори…То були найсумніші дні в житті Мацька.

Він лежав, скрутившись клубочком в норі, й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно.

Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів застудженим, хрипким голосом: «Сонце все-таки зійде…» І знову зідхнувши, казав: «А як не зійде?» Через хвилю знову нерозбірливо бурмотів: «Ні, сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо падав дощ. А як буде?» У лиса аж хололо в грудях: «Але чому це має статися тепер?» Отак втішав себе Мацько. І справді, дощ минався. Лис готовий був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але монотонний дрібний дощик доводив його до шаленства. …На одній картині він намалював дерева до половини у воді. А на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах. Хай буде ще сумніше. Втім, лис заховав цю картину подалі, щоб не засмучувала. Навіщо ж він тоді таке намалював? — спитаєте ви. Найпростіша відповідь, либонь, буде така: комусь же треба розповісти про свої сумні почуття. Тоді й стане легше. На хвилі смутного дощового настрою Мацько намалював власну нору, до якої налізло повно нахабних жаб, повитріщавши очі.

Одним словом, у глядача такі картини викликали багато-багато думок. Чим більше, тим краще, вважав наш молодий художник. Коли дивишся, приміром, як заходить сонце, чи падає листя, голова твоя повна різних думок, не завше радісних, але таке життя. У ньому не може завжди світити сонце і бути вічно літо. Ні, Мацько таки був найнезвичайнішим з усіх лисів, що мешкали в цьому лісі. Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Мінці, він намалював її у заячій шубці. Сестра колись казала, що воліла би бути зайчихою: мовляв, їсти траву корисніше для здоров’я. Портрет Мінки вийшов чудовим, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що сестричка оцінить його майстерність. Звісно, Мацько хотів, щоб родина ним пишалась, хто цього не хоче! А далі в його вухах почало бриніти таке солодке слово, як «успіх». О, ні, він не переоцінював свого творчого здобутку! Річ у тім, що у лісі мешкали ще два художники: борсук Джума і щурик Альцест. Джума заробляв собі живописом на життя, і малював одні й ті самі баранячі стегенця, називаючи це криваве м’ясо натюрмортами. Ці мальовидла користувались великим попитом серед вовків. Натомість щурик Альцест міг похвалитися найчисленнішими прихильниками серед мишей — лісових, польових та сільських. Його родичі, близькі й далекі, швидко переконали всіх, що сірий колір наймодніший і найпрактичніший. Тепер зрозуміло, що Мацько не міг вчитися у художників, чиї картини йому не подобалися, і яких він сам не поважав. Але йому страх як кортіло показати власні малярські вправи лісовим мешканцям. Сорока розповідала, що поміж людей прийнято влаштовувати виставки, де кожен художник може показати свої картини і навіть продати. Чому б і йому не зробити щось подібне? Лис звик вирішувати усе сам за себе. Його картини — це лише його справа. Отже, він теж вирішив влаштувати персональну виставку. І вже уявляв собі, як усі наввипередки бігтимуть на неї, які виникнуть довкола картин гарячі суперечки, як лютуватимуть Джума і Альцест. Не гаючи часу, Мацько написав оголошення, повісивши його біля такого знаного місця, як потічок, на старій липі. Лис порозвішував на кущах поблизу власної нори картини, сів скромно під дикою грушею і став чекати відвідувачів.

Хвіст його злегка тремтів від хвилювання. А трапилось ось що. Лисові на лихо, Сорока першою побачила оголошення і була страшенно невдоволена його поведінкою. Хто він такий, щоб влаштовувати виставки, та ще й не порадившись з нею?! Не заручившись підтримкою видатних художників Джуми і Альцеста?! Бракувало, щоб увесь ліс зібрався під її помешканням і насмітив.

Ще як почнуть вголос обурюватись цією мазаниною… Сорока негайно кинулась до своїх впливових знайомих — кабанців Лорда і Мілорда, не забула і про художників Альцеста і Джуму, прохаючи в них захисту від безумця Мацька: — Ви тільки уявіть, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким неестетичним ім’ям! Напевно, він задумав щось недобре. А картини його просто жахливі. Вони відбивають апетит і сон. Уявіть, що буде з нашими малятами, коли вони це побачать! Він запросив на виставку усіх! Та сюди збіжиться село, уявляєте? Люди, коти й собаки…

Когда Петя вошел в класс, ребята сразу окружили его.

— Новенький, новенький! — закричали они.

Высокий мальчик раздвинул ребят и, подойдя к новичку, протянул ему загорелую, крепкую руку:

— Давай знакомиться! Игорь.

Петя улыбнулся, тряхнул протянутую к нему руку и, обращаясь ко всем, сказал:

— А меня зовут Петя Набатов.

— Набатов? Здорово!

— Хорошая фамилия!

— Молодец, что приехал!

— У нас самые дружные ребята!

— Почти все хорошо учатся, только вот Бунька подводит! — перебивая друг друга, шумно заговорили ребята.

Игорь прищурил глаза и, облокотившись на парту, осторожно спросил:

— Ну, а ты, Набатов, вообще, как учишься?

Ребята примолкли и с интересом ждали ответа. Петя пожал плечами и усмехнулся:

— Странный вопрос!.. Я отличник, конечно!

— Отличник? — Игорь весело хлопнул новичка по плечу.

— Игорь, где ему сесть?

— Садись на заднюю парту, Набатов! — сказал Игорь.

— Почему на заднюю? — недовольно спросил Петя.

— Да ты не обижайся. У нас такое правило: мы отличников всегда на задние парты сажаем. Я сам там сижу. А отстающие у нас поближе к учителю сидят, чтоб на виду были.

— А, ну хорошо! Я не знал.

Ребята торжественно проводили Петю к его парте и, окружив со всех сторон, стали рассказывать ему все школьные новости.

После звонка в класс вошел учитель.

— Андрей Александрович! А у нас новенький!

— Отличник! — похвастался круглолицый Бунька.

— Отличник? Очень приятно. А ты откуда знаешь? — улыбнулся Андрей Александрович.

— Сразу видно! На глазок! — засмеялся Бунька.

— Жалко, что ты себя не видишь на глазок, — пошутил учитель и взглянул на задние ряды парт, где сидел новый ученик.

— Ну, новенький, здравствуй! Давай познакомимся. Как твоя фамилия?

— Петя Набатов, — отчетливо сказал новичок, поправляя курточку и приглаживая черные, коротко подстриженные волосы. — Я учился в Томске.

— Хороший город, — сказал учитель. — Ты как-нибудь нам расскажешь о нем.

Начался урок. Андрей Александрович вызывал ребят к доске. Несколько раз спросил с места Набатова. На вопросы Петя отвечал без запинки.

— Хорошо! Очень хорошо, Набатов! — хвалил учитель.

Ребята торжествующе переглядывались, подталкивая соседей локтями.

Бунька, как волчок, вертелся на парте и громко шептал своему соседу:

— Ого! Какой круглый отличник!

— Пожалуй, даже сильней Игоря!

Витя Волков с любопытством разглядывал новичка. Ему были видны коротко подстриженный затылок мальчика, высокий воротник его курточки, спина и плечи, которые он держал ровно и прямо.

«Молодец! — думал Витя. — Ничего не боится и держится как-то хорошо. Интересно познакомиться с таким поближе!»

* * *

После уроков ребята подходили к Пете и одобрительно хлопали его по плечу, а в раздевалке Витя Волков спросил:

— Тебе в какую сторону?

— Мне налево. А что?

— Хочешь, пойдем вместе погуляем? Я тебе нашу Москву-реку покажу.

Петя согласился. Мальчики бродили часа два по улицам, разглядывая памятники, проехались на метро. Потом остановились на набережной и долго смотрели на высокие башни Кремля.

Провожая Петю домой, Витя предложил ему почаще после уроков прогуливаться вместе по Москве.

— Пойдем завтра же? — сказал Петя.

— Завтра мне нельзя. Я завтра к одному товарищу иду. Он болеет, и мы все по очереди носим ему уроки. Три дня один, потом три дня другой, а завтра как раз моя очередь начинается.

— Ого! По три дня! Ну ладно. Так ты занеси уроки, а я подожду тебя, и пойдем!

— Ну нет! Так не выйдет. Обычно как придешь, так уж весь вечер просидишь. То уроки с ним вместе сделаешь, то в шахматы поиграешь. А сколько новостей надо рассказать! Ведь ему же скучно одному, а нас много, вот мы и распределились.

— Не люблю я больных… — поморщился Петя.

— Нет, он хороший парень. Мы его любим! — горячо сказал Витя.

— Ну ладно. В общем, значит, через три дня, как ты освободишься, пойдем в музей.

— Хорошо, конечно! А потом можно сходить и в кино…

Мальчики подружились.

— Ты знаешь, — говорил Витя, — у нас в классе, конечно, не все ребята одинаковые… ну, там по характеру, что ли… Но все-таки класс у нас очень дружный, ребята боевые, всем интересуются. Кто что услышит, сейчас расскажет; иногда поспорим. Один то, другой это слышал…

— Можно что-нибудь придумывать вместе, — мечтательно сказал Петя, — а потом на пионерском сборе обсуждать…

В классе Петя охотно делился с товарищами всем, что знал, умел интересно рассказывать о том, что увидел где-нибудь сам или прочитал в какой-нибудь книге. Постепенно Петина парта стала самым оживленным местом в классе. Около нее постоянно толпились ребята. Классный организатор Игорь радовался, и единственно, что беспокоило его, — это поведение Набатова на уроках. Петя как будто томился и скучал, когда учитель вызывал к доске другого ученика. При всякой ошибке он с усмешкой откидывался на спинку парты и громко заявлял:

— Неверно! Неправильно! — и порывался ответить.

Даже Андрей Александрович часто делал ему замечания:

— Набатов, подожди. Пусть сам сообразит.

Ученик, стоя у доски, начинал нервничать, поминутно оглядывался на Петю и окончательно терялся, увидев на его лице улыбку. Как-то раз после такого случая Игорь подошел к Пете и дружески сказал:

— Ты отличник, тебе все легко дается, а другим трудно; поэтому, когда они отвечают, ты их не сбивай зря.

Петя обиделся и запальчиво сказал:

— Как это — не сбивай? Я никого не сбиваю. Если что неправильно, указать ошибку каждый может.

— А тебя не просят раньше времени указывать, потому что если человек спокойно подумает, то и сам скажет, без твоей помощи! — рассердился Игорь.

Ребятам не хотелось ссориться с Петей, но все-таки они тоже сказали:

— Нехорошо, Набатов, получается! Стоишь у доски, думаешь, мучаешься, а тут вдруг перебивает кто-то! Так, может, сам бы нашел ошибку, и Андрей Александрович не засчитал бы, а так выходит, что другой за тебя ответил.

Набатов дернул плечами:

— Лучше б уроки готовили как следует и не придирались к другим!

Он ушел недовольный. Витя тоже не стал его ждать в раздевалке, чтобы вместе идти домой. У обоих осталось неприятное чувство. Петя был уверен, что класс просто завидует ему.

Витя Волков, идя домой, думал о товарище: «Как это Петя не понимает, что нехорошо вечно выскакивать? Да еще не хочет слушать, что ему говорят, как будто все к нему зря придираются!» На другой день Петя вел себя по-прежнему. Игорь хмурился и сердито кусал губы. Витю начинало сильно раздражать вызывающее поведение Набатова. Сидя на уроках позади Пети, он глядел на его прямые плечи и сердито думал про себя:

«Ишь воображала! Не сидит, а торчит на парте».

Время шло. Прогулки Набатова и Вити по Москве давно прекратились, и, хотя оба мальчика втайне жалели об этом, никто не хотел заговаривать о них первый.

«Наплевать! — горько думал Витя. — Можно со всяким в музей пойти… Жаль только, что я с ним как с товарищем говорил, а он просто выскочка, и все!»

Внимание ребят от Пети неожиданно отвлек Бунька. Один раз Андрей Александрович при всех крепко отчитал мальчика за Лень и неряшливость в домашних заданиях, а потом сказал, обращаясь ко всему классу:

— Приближается конец первой четверти. Почти все отстающие подтянулись, но у Буни Пронина никакого желания подтянуться я не вижу. Ваше общее дело — повлиять как-то на товарища, помочь ему выправиться.

Ребята обрушились на Буньку:

— Ты что думаешь, на самом деле?

— Весь класс подвести хочешь?

Договорившись с товарищами, Витя Волков начал помогать Буньке: проверял тетради, спрашивал домашние задания. Часто они оба оставались после уроков. Дела у Вити прибавилось, и, когда снова подошла его очередь идти к больному товарищу, Игорь сказал, что вместо Вити пойдет Набатов.

Однажды утром Волков подошел к Набатову. Петя сидел за партой и повторял урок.

— Тебе сегодня к Володе идти, — сказал ему Витя.

— Куда? — не поднимая головы от книги, переспросил Петя.

— К Володе Светлову. Ну, к тому товарищу, который болеет. Класс решил послать тебя вместо меня, потому что я сейчас с Бунькой занимаюсь, а твоя очередь все равно скоро подойдет. Так вот: четверг, пятница и суббота. Не забудь. Отнесешь ему уроки и вообще посидишь с ним: расскажешь, что в классе делается…

— Да я же с ним незнаком совсем! — с раздражением сказал Петя.

— Это ничего. Я ему все рассказывал о тебе. Он очень хочет тебя видеть, посоветоваться о чем-то…

Петя пожал плечами, но спросил адрес. Витя тут же вырвал из блокнота листок, написал название улицы, номер дома, квартиры и отошел.

В этот же день Андрей Александрович вызвал Буньку. Ребята взволновались.

Бунька стоял у доски красный как кумач и робко поглядывал на товарищей. Те молча старались ободрить его взглядами и улыбками. Витя кивал ему головой. Один Петя сидел равнодушно, положив на парту правую руку и разглядывая свои ногти.

Учитель задал вопрос. Бунька ответил.

Андрей Александрович спросил еще что-то. Бунька опять ответил. Ребята весело переглянулись.

— Хорошо, — сказал Андрей Александрович. — Возьми мел!

Он перелистал страницы учебника и медленно продиктовал несколько предложений.

Бунька осторожно водил мелом по доске, поминутно оглядываясь на товарищей. Товарищи, привстав на партах, следили за каждым словом и одобрительно кивали головами.

Андрей Александрович посмотрел на доску.

— Хорошо, — еще раз сказал он, глядя, как Бунька дописывает внизу доски последние слова. — Молодец!

— Неправильно! — вдруг послышался голос Пети. — В данном случае отрицание пишется отдельно от имени существительного, а у него вместе.

— Правильно! Правильно! Держись, Бунька! — закричал класс.

Но было уже поздно. Бунька поспешно стер написанные слова и в замешательстве остановился.

— У него было отдельно! Там было мало места, и буквы близко стояли, а так все правильно было! — крикнул Игорь.

— Правильно! Правильно! — зашумел класс.

— Тише, — сказал Андрей Александрович и положил руку на плечо Буньки.

— Почему ты стер эти слова, ты же правильно написал их? — ласково спросил он. — Значит, ты не уверен?

— Его сбили! Сбили! — закричали ребята.

Андрей Александрович нахмурился, на лбу его появилась резкая морщинка; он перевел взгляд на Петю Набатова:

— Ты нашел ошибку, Набатов?

— Мне показалось, что Пронин написал неправильно, — сказал Петя.

— В следующий раз я прошу тебя не торопиться, — недовольно сказал учитель. — А тебе, Пронин, надо отвечать уверенней.

После урока ребята сорвались с места и окружили Петю:

— Ты что же, нарочно сбил его?

— Против товарища идешь?

— Он очень тесно поставил слова, и я решил, что у него ошибка, — оправдывался Петя.

— Эх ты! Заторопился! Поднял руку да еще кричит: «Неправильно, неправильно!»

— Я уже предупреждал тебя, Набатов, как с человеком с тобой говорил, а ты назло нам стал делать! — сердито сказал Игорь.

— Он не товарищ, он выскочка! — расталкивая ребят, презрительно крикнул Витя.

Набатов побледнел, бросил на парту книги:

— Я не товарищ? Я выскочка? Ладно! Плевать мне на вас тогда! И соваться ко мне нечего, а то все лезут, а потом выскочкой называют! А тебе, Волков, я этого не прощу и к товарищу твоему не пойду! Вот! Сами идите! — Он вытащил из кармана листок блокнота с адресом и швырнул его на парту: — Нате! Без меня обойдетесь!

Ребята стояли молча. Когда Петя ушел, кто-то тихо сказал:

— Мы-то обойдемся…

На другой день Петя пришел в класс к самому звонку. Усаживаясь на свое место, он старался ни на кого не глядеть. На уроке сидел тихо, делая вид, что очень занят решением примеров. На душе у него было нехорошо. Особенно неприятной была ссора с Волковым. Но все-таки он решил не сдаваться, думая, что ребята сами подойдут к нему. Он слышал, что Игорь, Витя и другие ребята куда-то собираются пойти после уроков, и, уходя домой, нарочно задержался в раздевалке, как бы разыскивая свою шапку. Но Игорь, весело разговаривая с другими, сухо сказал ему на ходу:

— Я был в библиотеке. Тебе просили передать, чтобы ты зашел за книгой.

«Подумаешь! — озлился опять Петя. — Говорит, как чужому! Очень нужно! Да я и сам мириться с ним ни за что не хочу!»

Прошло несколько дней. Петя приходил в класс, садился на свою парту, но теперь уже ребята не окружали его, как раньше. Большая часть класса как-то отошла от Пети, перестала им интересоваться, а некоторые не скрывали своей враждебности и при каждом удобном случае кололи Петю злыми словами:

— Уйди, нам таких не нужно!

Или громко говорили:

— Бывают на свете эгоисты! Все для себя!

— И как только не стыдно!

Петя загрустил. Пятерки не радовали его, жизнь стала скучной. Он замечал, что каждого, кто хорошо ответил у доски, ребята встречали дружным одобрением, и тот, сияющий, возвращался на место. Только он, Петя, ни в ком уже не вызывал сочувствия. Как-то на большой перемене ребята затеяли строить снежную крепость. Петя несколько раз прошелся мимо крепости и громко сказал:

— На ночь полить водой нужно.

— Нужно, так польем, — равнодушно ответили ребята.

* * *

Приближался Новый год. Каждый хотел с чистой совестью провести свои каникулы. Самым слабым учеником был все-таки Бунька.

— Он весь класс подведет — я его знаю! Вечно няньку себе ищет! — говорил товарищам Волков.

Бунька стоял подавленный и робко повторял:

— Мне только помочь немножко… Я сам стараться буду!

— Знаем мы, какой ты! — сердились ребята.

— Помочь мы поможем, только брось ты свою привычку на других надеяться!.. Ребята, давайте все-таки решим, кто с Бунькой будет заниматься? — хмуро спросил Игорь.

Ребята молчали: у всех было много своей работы.

«Я бы мог помочь ему, — подумал Петя и посмотрел на Буньку. — Откажется… и ребята не захотят…»

— А все-таки, — сказал кто-то, — не по-товарищески выходит.

Бунька опустил голову и громко засопел. Петя вдруг решился.

— Я, ребята… — Голос его вздрагивал от волнения. — Если вы хотите… если согласны…

Ребята молча повернулись к нему и ждали.

— Я с удовольствием помогу Пронину…

— Без тебя обойдемся, — протянул кто-то из ребят.

Остальные молчали.

Петя стоял перед ними и ждал. В глазах его скапливались слезы. Бунька смотрел на Петю с удивлением и сочувствием.

— Ну что же вы? Говорите, что ли!.. Стоит человек… Тоже какие-то… — растерянно бормотал он, переводя глаза на товарищей.

— Ну как, ребята? — притворно равнодушным голосом спросил Игорь. — Набатов свою помощь предлагает.

— Пусть помогает.

— Пусть. Нам-то что!

Витя Волков прищурился и с презрительной улыбкой оглядел Петю с головы до ног.

Петя повернулся и медленно пошел к своей парте.

Ребята неодобрительно посмотрели на Волкова.

— Лежачего не бьют, знаешь? — тихо бросил ему Игорь и громко сказал: — Набатов! Договорись с Бунькой насчет занятий.

* * *

Наступили трудные дни. Петя и Бунька не расставались. Ребята видели, как Петя медленно и упорно объяснял что-то своему подшефному.

Терпению Пети удивлялся весь класс. Даже Волков говорил товарищам:

— Если б на меня, я бы не выдержал! Он ему одно, а тот другое!

Однажды ребята подошли к Пете:

— Ну как? Подвигается дело?

— Подвигается, — сказал Петя и смущенно улыбнулся.

Бунька похудел, толстые щеки его побледнели, и только уши были красными от волнения.

Андрей Александрович потирал руки и чему-то радовался про себя. После уроков он приходил к ребятам в пионерскую комнату, рассказывал о своих школьных годах и однажды, глядя на Петю, сказал:

— Школа учит жить в коллективе.

* * *

На контрольных работах Бунька вел себя молодцом. Он спокойно выполнял задание; отвечая у доски, не искал глазами поддержки у товарищей, и мел не прыгал в его руке.

Внимание ребят теперь привлекал Петя. Он волновался. Когда Бунька стоял у доски, Петя не отрывал от него глаз, безмолвно шевелил губами и болезненно морщился в ожидании ответа. Андрей Александрович часто взглядывал на мальчика. Ребята перешептывались.

Однажды в раздевалке кто-то окликнул Набатова. Он обернулся и увидел Витю.

— Тебе в какую сторону идти? — небрежно спросил тот.

Петя вспыхнул и радостно ответил:

— Мне… куда ты…