Читать рассказы мавридика де монбазон новые

21 Дек 2021, 08:29

Трое мужчин, содержащихся в новосибирском СИЗО-1, пожаловались на издевательства. Один рассказал, что сотрудники повредили ему руку после жалоб на плохое самочувствие, другой заявил, что его избили заключенные, а администрация учреждения грозилась «оборвать его жизнь в любой момент», третий — объявил голодовку и вскрыл вены после неоказания ему медпомощи.

В декабре 2021 года трое заключенных новосибирского СИЗО-1 написали обращения о пыточных условиях содержания в учреждении. Родственники одного из них предоставили Тайге.инфо копии писем. Редакция рассказывает о жалобах арестованных.

Голодовка и члены ОНК

Заключенный новосибирского СИЗО-1 Сергей Кобец объявил голодовку и вскрыл вены в знак протеста, сообщили Тайге.инфо его родственники.

В качестве причин голодовки Кобец указал ограничение доступа к личным вещам, подделку документов администрацией учреждения, подписанных якобы самим заключенным, отказ в назначении курса лечения травмы грудного отдела и другие. Он отказался принимать пищу, пока к нему не приедет прокурор Новосибирска Роман Сивак.

«По вполне понятным основаниям регистрация письменного заявления [о голодовке] в журнал не занесена», — рассказал заключенный в обращении, подписанным им и еще двумя заключенным.

14 декабря Кобеца перевели в одиночную камеру и дали ему подписать рапорт, в котором говорилось, что он якобы дал устные показания о голодовке из-за «несогласия с режимом содержания».

«Таким методом администрация СИЗО в очередной раз скрывает истинные причины голодовки, приходится идти на крайние меры», — уточнил Кобец.

Тайга.инфо уже писала о Сергее Кобеце, который весной 2021 года жаловался на избиение и издевательства со стороны сотрудников СИЗО-1. В знак протеста он несколько раз объявлял голодовку, дважды «вскрывался» и зашивал себе рот, но не получил медицинской помощи. Мужчина обращался в службу собственной безопасности ФСИН и к уполномоченной по правам человека. Он жаловался на неоказание помощи и незаконную принудительную госпитализацию в туберкулезный диспансер.12 октября в СИЗО-1 приезжали члены ОНК Новосибирской области вместе с прокурором по надзору, которые проверяли «информацию о нарушении прав» Кобеца. По словам родственницы Сергея, комиссия попросила разрешения у сокамерников сфотографировать их кровати, потому что «красиво заправлены». Однако ни одного вопроса про невыдачу лекарств заключенному не задали. Позже прокурор и председатель ОНК Евгений Анисимов пригласили его побеседовать в присутствии начальства СИЗО. На его рассказы Анисимов ответил: «Мы вам поможем, пожалуйста, всегда пишите нам, не режьтесь только»

«Анисимов забыл подписать мое согласие на обработку персональных данных. То есть моего личного дела Анисимов даже не касался, так как не имел на это права. После проверки ОНК отчиталась, что содержащихся под стражей хорошо кормят, а медпомощь — высший класс», — передали слова Кобеца родственники.

Материалы проверки направили в отдел Следственного комитета по Дзержинскому району, которые рассматривал следователь Чеботарев. Он, по словам заключенного, даже не опросил его и свидетелей, не потребовал журнал регистрации травм у СИЗО и медсанчасти и вынес постановление об отказе в возбуждении уголовного дела

«После вынесения указанного постановления следователем Чеботаревым через 10 суток замруководителя следственного отдела Латыпов передал мне документ, в котором указал, что по моему заявлению все еще ведется проверка. Интересно получается: следователь отказывает в возбуждении дела, а его начальник даже не знает об этом», — возмутился Кобец.

Из ответа ФСИН 17 ноября и Минздрава 29 октября заключенному следует, что лечат его в стационаре МСЧ-11 и туберкулезной больнице ЛИУ-10, куда Кобеца якобы поставили на учет с 6 июля 2018-го «с хроническими заболеваниями».

«Вот только МСЧ-54 ФСИН предоставили ложные сведения для проверки, потому что хронических болезней у меня никогда не было, а в тубдиспансер меня увезли в недобровольном порядке абсолютно здоровым, — рассказал заключенный. — В МСЧ-11 же вообще отсутствуют стационарные условия. И если бы они тут были, страшно представить, сколько бы заключенных оставили тут свои жизни с такими начальниками как [врио начальника медсанчасти Зоя] Кречетова, но зато точно знаю, что первый в этом списке был бы я. Без реагирования Москвы тут не разберешься. Как процветал беспредел, прикрывающийся формальными отписками, так и будет. Надеюсь, это не закончится для меня летальным исходом в стенах СИЗО».

«Будешь писать жалобы — тебя поместят в карцер»

Второй заключенный, заявивший об издевательствах в СИЗО-1 — 34-летний Дмитрий Клементьев. Утром 22 апреля 2021-го его собирались этапировать в суд. Перед этим он сказал сотруднику СИЗО Железнову, что плохо себя чувствует, и попросил вызвать медика. За три с половиной часа никакой помощи мужчина не получил, рассказали родственники Кобеца.

«Железнов пригласил других сотрудников СИЗО, которые применяли ко мне необоснованную физическую силу, заломали мне руки за спиной в разные стороны, хотя я даже не сопротивлялся. Надели наручники, специально застегнули их слишком жестко, отчего я испытал сильную физическую боль. В спецмашине меня посадили в одиночный отсек — „стакан“», — рассказал в письме Клементьев.

По словам заключенного, сотрудники, когда заталкивали его в «стакан», видели, что он зацепился левым предплечьем за замок камеры и получил рваную рану. Клементьев сказал об этом Железнову, но тот ответил, что ему **** [наплевать], и он «отпишется», после чего пнул заключенного по копчику.

Только после того, как Клементьева привезли в Новосибирский областной суд, сотрудники конвоя вызвали скорую. Больше четырех часов у него шла кровь из раны. Когда заключенный вернулся в СИЗО, то обратился к администрации, но сотрудники пригрозили ему: «Будешь писать жалобы — тебя поместят в карцер, подумай над этим хорошо, ведь тебе еще отбывать срок».

Тем же вечером Клементьев написал две жалобы и передал их дежурному корпуса. К заключенному вызвали сотрудника оперативного отдела СИЗО, но тот сказал, что заявление не примет, и ушел.

23 апреля перед очередным этапом в суд Клементьева досматривал Железнов. Он нашел у заключенного документ с жалобой, разозлился и дважды ударил его кулаком в висок. В суде Клементьеву снова вызвали скорую, медики зафиксировали ушиб. Сотрудники СИЗО снова заявили ему: «Мы-то отпишемся, что бы ни случилось, а тебе будет еще хуже».

Очередное написанное Клементьевым на Железнова заявление «о превышении должностных полномочий» дежурный сотрудник ему вернул и предложил отправить через ящик для писем, а также «наотрез отказался» регистрировать документ в журнале.

«Все заявления о противоправных действиях сотрудников администрации так и не дошли до адресатов, так как не покинули территорию СИЗО и исчезли бесследно», — отметил Клементьев в письме.

После жалоб к заключенному приехал тот же следователь из Дзержинского райотдела С К Чеботарев, который отказался возбуждать дело по заявлению Сергея Кобеца. Он опросил заключенного и вынес постановление об отказе в возбуждении уголовного дела. Но следователь, по словам Клементьева, не стал смотреть записи с камер наблюдения и с регистраторов сотрудников ФСИН.

«Постановление Чеботарева об отказе в возбуждении дела находится в обжаловании. Зато вместо приобщения справки от „скорой“ и рапорта конвоя суда о ране он [следователь] приложил справку от МСЧ-11 с ложной информацией о якобы самопорезах», — считает заключенный.

После допроса Клементьева администрация СИЗО поставила его на профилактический учет как «склонного к членовредительству и суициду».

Насилие в кабинете администрации

12 ноября сотрудники СИЗО-1 вызвали в кабинет 25-летнего Михаила Семенова «для проведения беседы». В помещении оказались еще трое заключенных, с которыми у него были конфликты. Семенов пытался уйти, но сотрудники перегородили ему выход и оттолкнули от двери, говорится в письме.

«Далее заключенные начали оказывать на меня психологическое и моральное давление, с периодичностью нанося мне удары по разным частям тела, лица и ног, отчего я испытывал сильную физическую боль на протяжении 20−30 минут, в то время когда сотрудники администрации молча наблюдали за всем происходящим в кабинете, даже не пытаясь вмешаться», — рассказал Семенов.

При этом оперативники просили заключенных бить мужчину так, чтобы не осталось синяков, уточнил Семенов. После нападения сотрудники администрации предупредили заключенного, что он может умереть в СИЗО: «Хочешь жить — молчи».

Семенова вернули в камеру, а всех, кто с ним содержался, перевели в другую. Он попытался вызвать фельдшера из МСЧ-11, но медик отказался, потому что врио начальника медсанчасти Зоя Кречетова якобы дала указание «ничего у него не регистрировать».

«Фельдшер закрыл форточку на дверях моей камеры и ушел, оставив меня мучиться с острой болью в левой части тела. Ко мне не приходили врачи, сколько бы я ни пытался вызвать их в камеру», — пожаловался заключенный.

15 ноября Семенова этапировали в суд, туда же вызвали и скорую помощь. Медики диагностировали ссадины за ушами и перелом ребра. Заключенного хотели отвезти в больницу, но судья отказала, потому что «нужно провести заседание». Мужчина рассказал обо всем супруге.

«После того, как меня вернули в СИЗО, конвой высказал администрации, что те скрыли мои травмы. Также конвой написал рапорт о том, что „скорая“ всё зафиксировала, — уточнил Семенов. — Тут же сбежались работники медсанчасти и стали уговаривать меня подписать бумагу, якобы я сломал ребро, потому что выпал из окна. Я не стал подписывать. Врачи психанули и ушли, бросая мне разные угрозы».

Несколько жалоб «в разные инстанции» написала и жена заключенного. После этого, по словам Семенова, на него начал давить «спецконтингент черной масти». Мужчину якобы заставляли писать «нужные» показания, иначе с ним «произойдет несчастный случай».

«Некоторое время я отказывался, но после разговора с управлением, когда осознал, что они все заодно и далеко не шутят, начал делать так, как они хотят. Единственное, чего я не выполнил — оговор своей супруги. Позже я понял, что они хотели напугать ее уголовной ответственностью за дачу якобы ложных показаний», — добавил заключенный.

Перед тем как давать «нужные» показания, Семенова снова увезли в суд, где он попросил жену записать видео с его рассказом, но конвой запретил. Заключенному все же удалось передать запись своему адвокату.

«Всё может быть по справедливости, если материалы проверки направить не в отдел СК по Дзержинскому району, а в другой правоохранительный орган, не относящийся к территории СИЗО», — подчеркнул Семенов.

Семенов утверждает, что в отделе СК по Дзержинскому району, все дела о «превышении должностных полномочий» сотрудниками СИЗО-1 остаются «без выявленных нарушений», после чего выносится постановление об отказе в возбуждении.

«В основном, следователем Чеботаревым почему-то», — отметил заключенный.

Тайга.инфо обратилась за комментарием в ГУФСИН по Новосибирской области.

Ирина Беляева

Эксклюзивное интервью председателя Верховной Рады Руслана Стефанчука агентству «Интерфакс-Украина» (подается на украинском языке)

Текст: Елена Савченко, Александр Трохимчук

— Міністр оборони Олексій Резніков в інтерв’ю виданню АрміяInform заявив, що витрати на озброєння української армії треба збільшити вдесятеро порівняно до тих коштів, які закладені в держбюджеті. А як ви вважаєте, чи є достатньою передбачена сума? Якщо ні, то де взяти кошти, аби збільшити фінансування?

— При підготовці бюджету всі міністерства та відомства разом формують проект кошторису, відповідають за нього. Скажу відверто: до мене ніхто з міністрів не звертався з тим, що на його напрям закладено мало коштів. Думаю, якби ці питання міністерства чи відповідні профільні комітети Верховної Ради починали порушувати до ухвалення бюджету, то це можна було б якось вирішити.

Але якщо, наприклад, міністр Резніков, який ще лише місяць працює на своїй посаді, не повністю встиг зорієнтуватись, але бачить, що є реальна додаткова потреба на переозброєння, щоб воно відповідало затвердженій стратегії про оборону України, то дуже важливо сформувати ці бюджетні пропозиції, враховуючи те, що ми ухвалили законопроект №5600 і додаткові надходження до бюджету будуть. До того ж, враховуючи те, що ми можемо отримати від наших потенційних партнерів, а зокрема й Британія мільярд фунтів надасть (на реалізацію торговельних та інвестиційних проектів з України – ІФ), й Сполучені Штати передбачили в своєму бюджеті програму підтримки.

Тож треба просто сісти і порахувати, скільки потрібно – і тоді Верховна Рада може проголосувати зміни до держбюджету, якщо відповідні пропозиції будуть збалансованими, зрозумілими та для цього є підстави. Тому що питання оборони – це пріоритет, базова потреба держави. Бо бувало й так, і тут я хочу не пана Резнікова покритикувати, а його попередників, що виділялося фінансування, а наприкінці року ми бачили певну суму невикористаних коштів, які просто згорали. Тобто наявні надходження повинні раціонально розписуватися й освоюватися до кінця поточного року.

— Це ж стосується й Міністерства внутрішніх справ, зокрема Держприкордонслужби, тобто облаштування державного кордону – на це виділено 900 млн грн, чого насправді мало. Чи очікує Рада пропозицій від міністра? Чи є розуміння того, що цих коштів не вистачить на облаштування українсько-білоруського кордону, не кажучи вже про інші його частини?

— Так сталося, що в останні два місяці Україна неочікувано отримала додаткову проблему на 1300 км українсько-білоруському кордоні. Зрозуміло, що це (укріплення кордону – ІФ) – фінанси, причому значні. І, виступаючи на годині запитань до уряду, якраз міністр внутрішніх справ Денис Монастирський сказав, що для закриття цього питання з кордоном (йдеться про будівництво держкордону на ділянках із Росією та Білоруссю – ІФ) потрібно 17 млрд грн. Це величезні гроші. Треба розуміти, звідки їх узяти. І тому була сформована пропозиція стосовно того, що першочергово необхідно для поліпшення безпеки, і визначена саме та сума, про яку ви згадали. Тобто перший, так би мовити, транш ми передали, а вже за результатами його освоєння будемо розуміти інші потреби, пов’язані з облаштуванням кордону. Але варто також визнати: протягом 30-ти років у нас залишаються незакритими багато питань щодо демаркації кордону взагалі. Тобто за 30 років у нас не була створена безпекова ситуація на кордоні, і вперше це почало вирішуватися зараз і, на превеликий жаль, дещо пізно. Але ми готові й до фінансового, й до організаційного забезпечення. А тому дуже важливо, щоби профільний міністр своєчасно інформував Верховну Раду про необхідність виділення тих чи інших коштів і презентував програму дій. Поки ж, представлена міністром Монастирським програма потребує величезних грошей.

Практично щодня я на зв’язку з керівником МВС із цього приводу. Бо, наприклад, наших польських і литовських колег хвилює, чи зможе Україна втримати свій кордон. Це ми обговорювали, зокрема, з колегами у Варшаві, і я тоді ж зв’язувався з міністром Монастирським – і отримав від нього запевнення, що наша держава це може. Тому що за цей період було лише два затримання (українців за пособництво у перетині кордонну незаконним мігрантам на кордоні з Білоруссю – ІФ). Був також ще один випадок, коли підійшла група, побачила наших прикордонників і відійшла. Тобто більше схожих загроз не виявлено. І Верховна Рада, і я особисто щодня моніторимо ситуацію на кордоні з Білоруссю. У разі визначеної необхідності парламент готовий працювати 24/7, для нас не проблема працювати і у вихідні дні, і вночі.

— Наскільки, все ж таки, високими є загрози, що можуть спричинити запровадження в Україні надзвичайного або навіть воєнного стану?

— Ці питання чітко регламентовані законодавством. Я дуже не хотів би, щоб ми у заголовках новин починали лякати людей можливістю запровадження надзвичайного чи воєнного стану, тому що це крайні речі, які можуть застосовуватися в державі. Так, у багатьох країнах Європейського Союзу вони активно застосовуються. Наприклад, у зв’язку з пандемією. Але ми в будь-якому разі будемо контролювати ситуацію, і в разі необхідності парламент готовий зібратися, працювати 24/7 і ухвалити відповідні рішення за тією процедурою, що визначена в законі.

Водночас, коли два роки тому я вніс ідею про можливість онлайн-голосувань у Раді, багато колег відразу сприйняли її негативно, що, мовляв, це неправильно, що це приниження прав опозиції. Але треба враховувати, що у світі сьогодні – ціла низка викликів, які ми не можемо спрогнозувати. Наприклад, може так статися, що через пандемію у парламенті не збереться 226 депутатів або щось станеться з приміщенням внаслідок якоїсь умовної воєнної агресії на Грушевського, 5. Ми – єдиний законодавчий орган, і в нас немає варіанту, щоб у випадку чого таки зібратися й ухвалити важливе для держави рішення. Можна ж навіть обмежити перелік рішень, які можуть увалюватися в такий спосіб.

Ми-от повернулися з Польщі – там цілком передбачена система онлайн-голосувань, тобто можна голосувати, як будучи особисто присутнім на засіданні, так і в онлайні, так і комбінованим способом. У нас же дивне сприйняття, яке стосується взагалі системи виборів, системи голосування. От, маючи ніби загальне право виборів або голосування як права кожного народного депутата, ми його обмежуємо. Так, якщо ми говоримо про вибори, то відповідне право на участь у них має насправді не кожен громадянин, а лише той, хто в конкретний день може знайти гроші на квиток, приїхати в конкретне місце, де він зареєстрований чи внесений до списку реєстру виборців, у конкретний час прийти, проголосувати та вкинути бюлетень до урни. Це загальне право? Ні. Тому що право як таке мають усі, а от можливість його реалізувати – далеко не кожен.

Те ж стосується й депутатів: кожен має право на голосування при прийнятті рішень, але парламентарій позбавляється його, якщо захворів або перебуває у відрядженні. Всі європейські парламенти вже відійшли від цієї традиційної процедури. Навіть британський парламент: щодо деяких законопроектів там передбачена можливість голосування за допомогою системи чи то електронних листів, чи то системи онлайн-голосувань, чи то відеозображення. І я дуже хотів би, щоб у нас був запобіжник на випадок чого і ми зберегли функцію й інституційність парламенту. Бо це стабільність влади, стабільність прийняття рішень у державі. Для мене це дуже важливо, і ми чекаємо, що польські колеги мають прислати для ознайомлення свій законопроект, ми хочемо подивитись, як у них це діє. Окремо я веду переговори з Петом Коксом (колишній президент Європейського парламенту Пет Кокс – ІФ) щодо делегації в парламенті Європейського Союзу та з іншими парламентами, щоб вивчити їхній досвід.

— Це продиктовано, вочевидь, недовірою до влади. Бо коли йдеться про запровадження електронного голосування, то частина депутатів або людей стверджує про небезпеку фальсифікації.

— Абсолютно погоджуюсь. Питання – не лише в довірі, і я пояснював це всім: онлайн-голосування не є юридичним питанням, а технічним. Якщо в нас буде довіра до результатів технічних, то юристи просто опишуть формулами, як воно має діяти, і вона вже представлена. Думаю, міністр цифрової трансформації найближчим часом представить концепцію: як він це бачить і які технічні рішення для цього потрібні. Якщо ми матимемо гарантію від провідних компаній і технічне рішення, до якого буде довіра, то варто спробувати на якомусь рівні почати впроваджувати. Не треба тільки пересмикувати, нібито депутат не прийде до зали засідань, бо хоче поїхати на море. Я третій рік не можу нікуди поїхати нормально відпочити! (сміється) Але питання не в цьому, а в тому, щоб у критичних ситуаціях ми мали запобіжники.

— І при цьому повинен бути міжнародний контроль за якістю…

— Звісно, ця система повинна мати всі стандарти якості саме технологічного характеру, бо якщо не буде довіри, то цей механізм не вдасться запровадити.

— Тим часом у залі засідань Ради вже не вперше загоряються пульти для голосування народних депутатів. Зокрема 18 листопада через це ви мусили достроково закрити пленарне засідання. Як плануєте вирішувати цю проблему?

— Ми з колегами зараз працюємо над змінами законодавства щодо парламентського права, які передбачатимуть у тому числі й питання, пов’язані з технічним забезпеченням Верховної Ради. Я знаю, що комп’ютери, які стоять (за столом президії парламенту – ІФ) у мене, в Олександра Сергійовича (перший заступник голови Ради Олександр Корнієнко – ІФ), в Олени Костівни (віцеспікер Олена Кондратюк – ІФ), вони, якщо я не помиляюся, 2000-го року випуску, а програмне забезпечення – 2002-го. Для комп’ютерної техніки 21 рік – це всесвіт! (сміється)

Ми запланували й дуже хочемо технічно переобладнати залу засідань Верховної Ради, але розуміємо, що це можна зробити тільки під час тривалого канікулярного періоду. Думаю, що влітку це питання може бути вирішене. Я знаю, що проведені вже певні переговори з Bosch, із компанією Cisco, яка займається відповідним технічним забезпеченням. Тому якщо буде згода в залі, то ми обов’язково маємо провести переобладнання зали передусім технологічно, а потім – і робочих місць депутатів.

— Тобто у депутатів з’являться нові комп’ютери?

— Уже зараз вони користуються планшетами. Але оновлені робочі місця будуть оснащені й комп’ютерами, й розетками, й wifi-модулями, і електронними пристроями для голосування. До того ж система голосування буде не тільки такою, що реагує на тепло, – ми зараз визначаємо, чи це буде Face ID (сканер 3D форми особи, який був розроблений компанією Apple – ІФ), чи за відбитком пальця. Тому що тепловий не є індивідуалізуючою ознакою. І ми повинні це також враховувати, щоб забезпечити боротьбу з «кнопкодавством» у Верховній Раді, чого вже немає. Цьому сприяє і запровадження кримінальної відповідальності, й уведення сенсорної кнопки, й те, що народні депутати обмежені одержати заробітну плату, якщо вони не беруть участі в голосуваннях. Повірте, це дуже великий стимул, тому в пленарну п’ятницю у нас у залі є люди! (усміхається)

— Стосовно міжнародної політики: чи має Україна взагалі діалог із американським Конгресом? Якщо так, то наскільки він активний у сенсі співпраці наших депутатів із конгресменами, сенаторами, адже як виявилося, підтримка Конгресу США зараз справді необхідна України.

— Одним із пріоритетом у своїй роботі я визначив налагодження міжпарламентських зв’язків з усіма країни. За два місяці роботи на посаді голови Верховної Ради України я вже здійснив перший візит до польського парламенту, ми постійно на зв’язку з парламентарями балтійських держав. Але чи не найважливішим для нас є спілкування саме з парламентом США, і ми вже ініціювали цілу низку зустрічей. Сподіваюсь, що відбудеться зустріч на рівні спікерів, тому що особисті контакти важать дуже багато.

Ми постійно використовуємо й інші канали спілкування. Наприклад, коли підтримувалися санкції проти «Північного потоку», я звертався до конгресменів у тому числі й у Twitter. Крім того, ми дуже плідно співпрацюємо на рівні наших комітетів, які займаються міжнародною політикою. Водночас у наших планах – підняти на абсолютно новий рівень відносини між українським парламентом і парламентами Сполучених Штатів, Канади, Британії та Європейського Союзу. Це ті чотири пріоритети, над якими ми будемо працювати. Власне, дипломатичні служби вже працюють над налагодженням цих зв’язків. Думаю, найближчим часом ми отримаємо цілу низку безпосередніх контактів. Я вважаю, що за всі 30 років незалежності Україна дуже мало використовувала саме міжпарламентське співробітництво. Тобто ми зараз працюємо над поліпшенням цієї ситуації, і сподіваюсь, результати будуть уже на початку наступного року.

— Ще одне питання з «безпекового блоку». Верховна Рада 2 грудня продовжила на рік дію закону про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. Раніше в парламент також було внесено законопроект про перехідний період. На вашу думку, наскільки можливий розгляд цього законопроекту, бо він певним чином уточнює деякі позиції України, проти чого виступають наші опоненти?

— Так, ми технічно продовжили на рік дію закону про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО. Чи буде він знову пролонговуватися, залежатиме від того, яким буде загальне узгодження щодо того механізму, за яким ми будемо рухатися надалі. Щойно це буде узгоджено з нашими міжнародними партнерами, бо вони виступають гарантами у наших перемовинах, тоді ця формула буде внесена в зал і проголосована. Поки ж ми діяли з безвиході, бо треба було швидко проголосувати, щоб не втратити час. Наскільки знаю, цей механізм напрацьований у законопроекті про перехідний період, але спочатку має відбутися дискусія в комітеті, треба поговорити з фракціями, і лише після цього виносити законопроект на розгляд у залі. Ми не можемо дозволити собі таку розкіш, щоб вносити та провалювати законопроекти, бо українцям дуже дорого обходиться робота Верховної Ради.

Ми зараз навіть дещо змінили парадигму роботи при плануванні порядку денного. Маємо пропускну здатність парламенту у пленарний період – це 13 годин/тиждень, тому визначаємо щохвилинно, скільки може розглядатися кожен законопроект на пленарному засіданні. А тому формуємо порядок денний не лише задля того, щоб у ньому було, так би мовити, «багато, але поганого», а основні, системні та фундаментальні законопроекти.

— А яким є план роботи ВР на крайній пленарний тиждень у 2021 році: які важливі законопроекти плануєте розглянути протягом 14-17 грудня?

— По-перше, маємо зняти всі блокуючі постанови до законопроекту №5600, тому що ми не встигли це зробити до завершення минулої пленарної п’ятниці (3 грудня Рада розглянула 14 із 24-х проектів постанов щодо скасування ухваленого раніше «ресурсного» законопроекту – ІФ). При цьому на порушення Регламенту ми не йшли, щоб продовжити засідання. Тому найближчого вівторка ми найперше закінчимо з розглядом цих постанов. Далі буде ціла низка нагальних для України законопроектів, які необхідно увалити до завершення 2021 року: вони стосуються спрощення набуття громадянства іноземцями, які захищають Україну, питання, пов’язані з АРМА, завершимо з “Дія city”. Також хочемо дати дозвіл на розташування іноземних військ в Україні, бо завжди це питання чомусь голосувалося наступного календарного року. Крім того, буде ряд питань щодо запровадження другого етапу накопичувальної пенсійної системи (в першому читанні), оголошення деяких виборів, призначення членів Нацради з питань телебачення та радіомовлення (маємо три вакансії). Хочемо правильними ініціативами завершити цей рік.

— Повертаючись  до «силових» структур, чи є шанси, що законопроект про реформу СБУ буде ухвалений у тому вигляді, який уже напрацювали? Адже дискусії щодо цього документу не припиняються…

— Передусім скажу, що уявлення цього закону не лише передбачається в програмах президента і партії «Слуга народу», а на це справді є політична воля. Розумію, можливо, є певні хиби в цьому документі. Водночас я не виключаю, що є й люди, яким не дуже цікаво ухвалювати такі закони, а тому вони намагаються всіма способами відтягнути їх прийняття. Але сповільнюється його ухвалення, головним чином, з єдиної причини – до законопроекту подано понад 3800 поправок, а розглядати їх усі означає зупинити роботу Верховної Ради більш як на чотири місяці.

Тому Мар’яна Безугла (заступник голови комітету Ради з питань нацбезпеки, оборони та розвідки – ІФ) запропонувала розглянути цей проект закону за спеціальною процедурою, відповідно до статті 119-1 Регламенту, щоб ми могли суттєво зменшити кількість поправок. Я в той же день видав Мар’яні підписні листи, але наскільки знаю, необхідних 150 голосів за підтримку цієї спецпроцедури ще не зібрано. І це пов’язано не лише з тим, що нібито немає підтримки, бо навіть прихильники реформ СБУ запевняють, що саме цей законопроект неможливо проводити за скороченою процедурою, бо є дуже багато нюансів, які треба врахувати в остаточному тексті документу. Так, ми маємо позицію комітету з питань правоохоронної діяльності, члени якого хочуть, щоб положення стосовно Кримінально та Кримінального процесуального кодексів були врегульовані окремим законодавчим актом. Але для цього треба повторне рішення комітету, що займе ще 10-14 днів. Разом з тим, хочу підкреслити, що змістовно, тобто з фундаментальних і концептуальних питань, викладених у документі, суперечок не виникає.

Зрозуміло, що до кінця цього року ми не приймемо цей закон. Але в період між новорічними святами планую зібрати всі сторони і ми разом вирішимо, як вийти з цієї ситуації. Фокус не на тому, щоб просто внести цей законопроект до зали засідань, а на необхідності проголосувати за нього – це важливо. Тому ми маємо обрати лише той варіант, який дасть на табло не менше 226 голосів. Не хочу вангувати, але є висока ймовірність, що до кінця цієї сесії закон про реформу СБУ може бути прийнятий, тобто до кінця січня 2022 року. Якщо ж ні – то на початку наступної сесії, яка розпочнеться у лютому.

— Складається враження, що такою кількістю поправок просто гальмують ухвалення закону…

— Звичайно, і це такий парламентський механізм: якщо тобі не подобається законопроект, завали його поправками. І цим поправковим спамом ми вже, даруйте, «чудуємо» всю Європу: там це вже називають поправковим цунамі. І це не та філософія, яка має бути в парламенті. Так, ми готові до дискусії, але просто, умовно кажучи, в 16 тисячах поправок потонуть навіть найцікавіші ідеї.

Наприклад, після того, як  поправками було завалено законопроекти про місцеві державні адміністрації та про столицю, депутати вирішили запустити спецпроцедуру їх розгляду. Тоді фракції запропонували, що нададуть визначну кількість поправок, на яких наполягатимуть, аби не застосовувати спецпроцедуру. Це вже діалог: таким чином із декількох тисяч поправок стало двісті.

Насправді я теж не прихильник застосування спецпроцедури, але на сьогодні це один із небагатьох способів боротьби з поправковим спамом.

— Коли може бути ухвалений закон про столицю?

— Думаю, вже після Нового року. Він буде ухвалюватися разом із законопроектом про місцеві держадміністрації, тому що вони один на одного «накладаються». Це ті два законопроекти, які будуть законодавчо завершувати етап реформи децентралізації. А фінальним акордом стане ухвалення закону про внесення змін до Конституції в частині децентралізації – це вже плануємо на наступну сесію.

— Коли Рада очікує отримати висновок Венеціанського комісії щодо законопроекту про місцевий референдум? І на коли прогнозуєте його ухвалення?

— Відповідно до листа пана Букікіо (президент Венеційської комісії Ради Європи Джанні Букікіо – ІФ), 28 січня планується попередній висновок щодо законопроекту про місцевий референдум. Ми вирішили, все ж таки, направити його до Венеційської комісії, щоб іти тим же шляхом, як із законом про всеукраїнський референдум. Оскільки ми запроваджуємо в Україні нові етапи народовладдя, то дуже хочемо, щоб ці законопроекти були максимально близькими до ідеальних і отримали підтримку міжнародної спільноти. Сподіваюсь 28 січня отримаємо позитивний висновок щодо законопроекту про місцевий референдум, і вже після цього внесемо його в зал. Очікую, десь на початку наступної сесії ми зможемо розглянути цей документ на пленарному засіданні.

— Венеціанська комісія у вересні також узяла до розгляду законопроект про олігархів. Що на сьогодні відомо стосовно отримання висновку до цього документу? І взагалі, яка процедура відбувається після отримання Радою висновку Венеційської комісії: ви розглядаєте ці рекомендації, маєте винести їх на голосування чи просто берете до уваги?

— Звичайно, ми беремо до уваги висновки Венеційської комісії, але також маємо зважати й на українські реалії.

Наприклад, коли ми писали законопроект про всеукраїнський референдум, було дуже багато зауважень Венеційської комісії, які стосувалися заборони для громадян країни-агресора бути спостерігачами на референдумі. З одного боку, це логічна поправка і ми не можемо обмежувати громадян інших країн із точки зору загального міжнародного права. Але в тій ситуації, що склалася в Україні, не внести таку норму в закон – це наразити державу на небезпеку.

Тому ми будемо дуже уважно вивчати те, що надішле нам Венеційська комісія. Зрозуміло, що її висновок носить рекомендаційний характер, але це дуже поважна інституція, тож якщо там будуть висловлені зауваження, врахувавши які, справді можна буде поліпшити законопроект, тоді ми можемо внести їх змінами до цього закону.

Головне – ми не відмовимося від тих кроків, які ми почали впроваджувати у боротьбі з олігархами. Для нас дуже важливо, щоб та система впливу на організацію державної влади, яка є в Україні з 1996 року, була змінена, а діяльність осіб, які будуть визнані олігархами, та спілкування з ними ставали публічними. Багато хто критикує цей законопроект, а в мене відповідь проста: від кого більша загроза національній безпеці – від секретаря сільради чи від олігарха? То чому секретар сільської ради подає декларацію, а олігарх, який має великий вплив на державу, – ні. Більше того, дані останніх досліджень стверджують, що й необхідність декларувати свої зв’язки з олігархами – теж правильна. Але це лише перший крок.

Далі, починаючи з лютого, ми активно займемося напрацюванням антитрастового законодавства, а також питаннями про політичний лобізм, про особливості фінансування політичних партій, про монопольне становище, про медіа. Кабінет міністрів затвердив, здається, в кінці листопада програму напрацювання та розвитку законодавства, що стосуватиметься олігархату.

— Оскільки ви згадали про законопроект про медіа, то не можемо не поцікавитися, коли і в якому вигляді він може бути ухвалений?

— Насправді щодо цього документу – дуже суперечлива інформація: одні медівники говорять, що це смерть журналістики, інші – що це європейські стандарти. Мені треба «зануритись» у це питання, щоб сформувати вичерпну позицію.

— На сьогодні в Україні – криза у Конституційному суді. Якими ви бачите шляхи виходу з неї?

— Відбулося два конкурси та було визначено двох переможців на посади суддів Конституційного суду. Це дуже фахові та порядні люди, два шанованих конституціоналісти: президент Національної академії правових наук Олександр Петришин і професорка зі Львова Оксана Грищук. Але я так розумію, що КС зараз не має більшості, щоб провести їх до присяги. Тому я вважаю, що зокрема Верховна Рада має завершити свій конкурс, який чомусь відтягується. Я дуже хочу, щоби найближчим часом парламент скористався своїм правом – призначити свого суддю до КС. Це ненормально, коли в правовій держави не функціонує Конституційний суд. Але функціонувати він має у межах і спосіб, передбачених законом.

Ми покладаємо великі сподівання на законопроект про конституційну процедуру, але знову ж таки, до нього подано понад 1100 поправок, тож ми шукаємо варіанти, як розблокувати його ухвалення, щоб не витрачати місяць-півтора роботи Верховної Ради.

Думаю, і призначення судді КС за квотою Ради, і ухвалення цього закону можуть відбутися вже наступного року.

— Коли вже йдеться про судові органи, то екс-президент Віктор Янукович звернувся до Окружного адміністративного суду Києва з позовом до Верховної Ради, в якому вимагає визнати незаконним рішення українського парламенту про своє відсторонення. Чи може ОАСК розглядати цей позов?

— Треба ознайомить із тим, як сформульовано позов. Бо позивні вимоги можуть бути такими, що в них – більше піару, ніж суті. Як адвокат я добре знаю, що будь-яке питання можна сформулювати так, що тобі відмовлять у суді або ж затягнуть справу, а ти натомість усім розповідатимеш: «Я суджуся!» А взагалі, як на мене, дивно скасовувати рішення Верховної Ради в адміністративному суді – це просто не його юрисдикція.

— Попереду – непростий зимовий період. Міністерство енергетики ініціювало законопроект про введення тимчасових адміністрацій на підприємствах енергетичної сфери на цей час. На коли може бути запланований розгляд цього документу?

— Наскільки я знаю, цей законопроект ще не пройшов розгляд у профільному комітеті.

— Президент вніс до Ради пакет законопроектів про множинне громадянство. Так, жодна з цих законодавчих ініціатив не передбачає внесення змін до Конституції, в четвертій статті якої чітко зазначається: в Україні існує єдине громадянство. Разом з тим закон «Про громадянство України» визначає, що «наявність іншого громадянства є підставою для втрати українського громадянства». Чи не суперечить президентська ініціатива вже чинному законодавству? Також, чи могли би ви додатково розтлумачити, хто не зможе претендувати на множинне громадянство, а також які права зможе мати іноземець, який отримає українське громадянство?

— Загальна ідеологія, яку закладав президент і з якою наша команда йшла на вибори, – це об’єднання всіх українців, яких 65 мільйонів у світі. І ми маємо знайти механізм, який дасть можливість цим людям не просто відчувати себе українцями, а стати громадянами України. Думаю, у кожного бринить у серці, коли ми чуємо голос Квітки Цісик. То от якраз задля таких людей й треба ухвалювати цей закон. Це ідеологічна складова. Зрозуміло, що закон – це лише запрошення до дискусії. У законопроекті є чимало нюансів, які стосуються тлумачення Конституції. Так, стаття 4 Основного закону, яка визначає, що в Україні – єдине громадянство. Я спеціально замовив три лінгвістичні експертизи, бо важливо зрозуміти слово «єдине» означає саме «одне» чи «об’єднане». Бо якщо одне, то значить, що не може бути іншого, а якщо об’єднане, то це означає, що в Україні не може бути окремого громадянства, до прикладу, Хмельницької області, Донецької, Криму. Так-от, у жодній із трьох експертиз немає однозначного висновку.

Що більше, я обговорив це питання з деякими розробниками Конституції. Вони пояснюють, що в статтю 4 закладався запобіжник – щоб не було внутрішнього сепаратизму, щоб не було федералізації.

Яка ж логіка президентського законопроекту? Множинне громадянство не може стосуватися громадян країни, яка визнана агресором. Тому треба заспокоїтись: громадяни Російської Федерації не зможуть мати множинне громадянство в Україні. Хто зможе? Громадяни інших країн, але за умови, що Кабінет міністрів включить їх до переліку країн, із якими у нас може бути подвійне громадянство.

Що ми отримаємо? Потужний дипломатичний інструмент, який дає можливість Україні обговорювати з певними країнами запровадження безвізу або відкриття зони вільної торгівлі. Тобто ухвалення цього закону дасть державі можливість відстоювати свій інтерес, у тому числі на міжнародній арені, запрошуючи українців в усьому світі не просто співати тужливих пісень, а ставати активними учасниками тих процесів, які відбуваються у нашій державі. Як це буде реалізовано? По-перше, вони не втрачатимуть громадянства іншої країни, але щодо політичних питань матимуть визначитись і подати декларацію, в якій вказати, що користуються, наприклад, виборчими правами громадянина України, або ж – що користуватимуться лише економічними правами, зберігаючи при цьому право голосу, наприклад, у США. Цей механізм поки лишається питанням для дискусій, але важливо, що вона вже розпочалася в Україні.

— Законопроект про опозицію – чи потрібен він, і коли Рада його ухвалить хоча би в першому читанні?

— Спершу варто уточнити, що йдеться про парламентську опозицію. Я був тим депутатом, який вніс законопроект про опозицію в план законопроектних робіт на 2020 рік. Але мене здивувало, чому цього не зробив ніхто з опозиції. Водночас залишається питання, це має бути окремий законопроект чи зміни до Регламенту? Спочатку я думав, що це повинен бути окремий документ. Але не всі готові на це піти. Тому ми взяли ці напрацювання і цей блок буде відображений у Регламенті Верховної Ради – зараз над цим працює спеціальна робоча група.

По-друге, які ж права передавати опозиції? Ми готові піти й на день опозиції в парламенті, коли будуть ставитися на розгляд законопроекти опозиції (умовно кажучи, це може бути середа), і на чесний і справедливий порядок розподілу комітетів, і розглянути питання створення коаліції, тому що врегулювавши права опозиції, маємо врегулювати й права коаліції, які також не врегульовані в Регламенті.

Регламент має припинити бути складною й незрозумілою книгою, “процедурним джемом”. Регламент – для того, щоб допомагати реалізовувати функції парламенту. Тобто є Конституція, яка передбачає перелік функцій, навпроти кожної з яких має бути таймлайновий алгоритм реалізації. У нас досі дуже багато конституційних положень не відображені в Регламенті. Тому що Конституція була змінена, а тому багато речей випали й не врегульовані в Регламенті.

— На сьогодні дискусійним в Україні стає витання про можливість перенесення парламентських виборів із 2023-го на 2024 рік. Чи готові Ви підписатися під депутатським зверненням до Конституційного суду за відповідним роз’ясненням?

— Ні, я не підпишу. Це погано сприймається в суспільстві. Я знаю, що деякі мажоритарники дуже цього хочуть, але я, слава богу, не мажоритарник, тож можу собі дозволити не підписувати таких звернень.

— А як ви взагалі оцінюєте координацію роботи в Раді, бо ви ж є тією людиною, яка працює зі всіма фракціями і має формулювати об’єднуючу думку в умовах монобільшості?

— У нас є законодавчо врегульований формат співпраці – це погоджувальна рада, де ми збираємося і я надаю слово всім, і навіть по кілька разів. По-друге, при формуванні порядку денного я завжди продукую думку, що ми повинні позбутись ілюзій, що його формує Голова Верховної Ради. Кожен комітет подає пропозиції до порядку денного – вони просто впорядковуються, причому кожна пропозиція подається з нумерацією пріоритетності.

Окрім цього, я запропонував і ми вперше це апробували – я був на засіданнях практично всіх фракцій і груп, бо попросив запросити мене. Ми з ними чесно поговорили: з кимось – дві години, з кимось – 15 хвилин. Мене цікавило, які є «мозолі» – організаційні, функціональні та законодавчі. Врешті, я виписав перелік питань, про які й не здогадувався.

Була позиція запровадити закритий формат спілкування з прем’єр-міністром, і ми вперше його впровадили. Тобто члени фракцій і груп сказали, що їм замало того часу, який передбачений на годину запитань до уряду у п’ятницю. Тож я запросив прем’єр-міністра, він прийшов, йому ставили надзвичайно складні питання, на які він відповідав протягом двох годин. Водночас ми відразу домовилися, що це спілкування офрек.

— Але вони також хочуть час від часу зустрічатись і з президентом. Чи переказували ви таке побажання Володимиру Олександровичу?

— Він знає про таке побажання! (усміхається)

— І наостанок, 3 грудня Рада ухвалила постанову, яка передбачає перерву пленарної роботи аж на чотири тижні – із 20 грудня по 16 січня. Чи справді є потреба в додатковому тижні роботи з виборцями у січні? Бо це вигадає нелогічно…

— Так, це нелогічно. Я не голосував за це рішення. Щобільше, я був його противником, але я завжди приймаю те рішення, яке ухвалила Верховна Рада, – такий у мене принцип.

Михалыч

-Пап, давай возьмём Михалыча домой, ну пожалуйста, папочка, я тебя очень прошу…
Серёжа плакал, размазывая по пухлым щёчкам горючие слёзы.
-Папочка, ну ты разве не понимаешь, он погибнет, он не сможет у чужих людей. Он с дедой привык, и со мной… я всегда как приезжаю, он просит меня учить цирковым номерам, папа…
-Серёжа, ну ты же знаешь, что мама не разрешит…
-Папочка, как он будет один, как?
-Серёжа, ну почему один, Михалыча заберут добрые люди…
-Папа, ему там будет плохо, ну я прошу тебя. Он не уличный пёс, а домашний. Ты же знаешь, что он жил с дедой, папа. Папочка!..
-Что за слёзы?
В дом вошла красивая, немного измученная молодая женщина
-Кость, что случилось? Почему ребёнок опять ноет?
-Лиза, выбирай выражения, что значит опять ноет?
-А что он по твоему делает? Песни поёт? Сидит и ноет. Серёжа, Серёжа, что за нюни. В самом-то деле…
-Мам.ма.мамочка, — всхлипывает Серёжа, -мамочка, пожалуйста, давай возьмём Михалыча домой. Как он тут один, он не сможет у чужих людей. Смотри, смотри, как он смотрит!
-Серёжа, какого Михалыча? Собаку? Ты с ума сошёл? И что за дурацкая кличка, какой Михалыч. Нет! Нет! Нет! Никаких псин в моей квартире не будет!
-В нашей квартире…
-Что?
-В нашей квартире, Лиза…
-Пфф, что за… придирки к словам, лучше скажи Серёже, что никаких собак мы забирать не будем. И вообще, ты собираешься что-то делать? Или так и будешь сидеть пускать нюни по поводу псины?
-Костя, я посмотрела, там сад, шикарнейший сад, мы можем продать за довольно-таки круглую сумму этот дом!
-Лиза, мы ничего не будем продавать… Этот дом мои родители строили своими руками Лиз, здесь прошло моё детство, сюда привозили мы нашего сына!
-И что??? Костя, очнись! Твой отец умер, понимаешь? Я тут бегаю, всё организовываю, а ты… Мы продадим этот дом, я позвонила Евсюкову, он купит, платит доларами. Всё! Я всё сказала…
-Нет!
-Что значит нет? Костя, ты не в себе? Хорошо, мы вернёмся к этому вопросу попозже… Ты пока не в состоянии принимать какое-то решение, извини. Мы поговорим об этом потом, дома.
-Серёжа, Серёжа я прошу тебя, прекрати ныть, и не обнимай эту блохастую псину, Серёжа…
Серёжа горько плакал. Ему было жаль дедушку, он уже понимал, что такое смерть. Серёжа был большой, ему было пять лет.
Он знал, что больше не будет утренней и вечерней рыбалки, не будет сказок, прочитанных дедушкой на ночь. Ему больше не с кем пойти за грибами, а затем вымокнув, прийти домой, и погреть косточки в горячей баньке.
Ему больше никто не покажет, как плести сети, не расскажет, чем топор отличается от колуна или шерхебель от рубанка. Ему, Серёже многое теперь недоступно, что прежде они делали с дедушкой…
И Серёжа плачет, его маленькое сердечко разрывается от тоски и безнадёжности.
Папа всегда работает, мама вечно недовольна, кому он теперь нужен, может ему тоже, как дедушке… и Серёже становится страшно, страшно от мыслей, оттого, что его тоже могут, вот так… в землю… И он опять плачет…
А ещё Михалыч, как он один. Михалыч тоже тоскует по дедушке. Дедушка вытащил Михалыча весной из бурлящей реки, по берегу бегала его мама, собака Жужа. И Жужин хозяин, Иван Михалыч, подарил Михалыча дедушке.
Как же ему, Серёже, не плакать?
-Ой, а кто это у нас такой заброшенный всеми, плачет? Привет, Михалыч, привет родной.
Тётенька, красивая такая, смотрит на Серёжу ласково, пахнет вкусно, булочками. Серёжа вспомнил, что не ел сегодня.
Пёс подошёл к тётеньке и уткнулся ей в колени, Серёже вдруг до безумия захотелось, чтобы его тоже погладила эта добрая тётенька, может она волшебница? И он вытер катившиеся сами по себе слёзы.
-Серёжа? Ты ведь Серёжа?
Мальчик кивнул.
-А ты чего тут прячешься? Взрослым нет до тебя дела, ты так думаешь, да?
Серёжа молчал. Почему он раньше не видел её? Она точно волшебница, при этой тётеньке не хочется плакать.
-Ты плачешь из-за дедушки?
-Да, и из-за Михалыча, мама не разрешает брать… е… е. егоооо домоооой, -опять зарыдал мальчик.
-Успокойся, успокойся, Серёж, слушай. Я могу взять Михалыча, к себе домой. Я теперь здесь жить буду
-Где?
-Рядом, я домой вернулась. Здесь мой дом, совсем рядом…
-Маам, маммааа, -раздался девчачий голосок, -мамочка, я тебя потеряла, ой…, -девочка, чуть постарше Серёжи, стояла и смотрела, широко открыв глаза, на Серёжу и Михалыча.
-Мамочка? что случилось?
-Наташ, познакомься, этот молодой человек… он… Серёжа. Дедушка умер и он плачет, его дедушка, понимаешь…
-Ддда, мамочка, -посмотрела девочка на маму, а потом подошла к Серёже и, протянув руку, погладила его по голове.
-Не плачь, бери Михалыча и пойдём к нам, правда, мам?
-Конечно! И покорми Серёжу, хорошо?
-Да, мамочка.
Так Серёжа оказался в гостях у тёти Евы и Наташи.
Наташа, как маленькая хозяюшка, налила сначала вкусный суп, потом молочко и дала вкуснейших булочек.
-Кушай, кушай, — сказала Наташа. Она сидела, подперев голову кулачком, как это делала Серёжина бабушка, давным-давно, её тоже уже нет. Серёжа тогда ещё не понимал, что бабушки уже никогда не будет…
-Серёжа, Серёёёжа, несносный ребёнок, куда он подевался?! Мало забот, ещё и его искать, Сергеееей!
-Извините, вы сына ищете?
-Да! Девушка, не видели мальчика, с собакой, пёс этот блохастый ещё…
-Здравствуйте, я соседка Егора Кузьмича, я Серёжу к нам домой отправила, с дочкой моей, не переживайте. Наташа у меня самостоятельная.
Зачем ребёнку путаться под ногами у вас и так полно дел. Вон красная крыша, видите. Вот, он там. Не переживайте.
-Ой, спасибо вам огромное! -и Лиза тут же потеряла интерес к молодой женщине, нацепив маску озабоченности на лицо. -Костя! Костя, нужно столы расставить. Что? Кость, Серёжа у этой милой женщины, слушай, где она. Я даже имя не спросила. Вон красная крыша.
-Да Лиза, хорошо…
Костя держался из последних сил: вот и прервалась ниточка, связывающая его с детством, юностью. Остаются только тёплые воспоминания. Ушёл отец, так внезапно, говорят, мы дети до тех пор, пока живы наши родители…
Серёжа, сын. Как он плачет о собаке, он не понимает ещё, что плачет не о судьбе пса, а о том, что не будет больше гостить у деда, а может и понимает…
Лиза говорит продать дом… Нет! Нет, нет и нет! Никогда, это его наследие, здесь всё дышит отцом и матерью, кажется откроется дверь и они войдут… Нет! Так рано ушли, и не успели даже толком состариться…
-Здравствуй, Костя… Прими мои соболезнования…
-Ева? Ты как? Откуда ты… Ты здесь?
-Да, я теперь живу здесь, приехала… вон в родительском доме, после развода. Костя, Серёжу не теряй, он плакал, извини, я его к нам с Наташкой отправила.
-С Наташкой?
-Да, дочка. И знаешь, я возьму Михалыча к себе, можно? А вы будете приезжать домой и Серёжа может видеться со своим другом.
Ева так всё разложила по полочкам, -подумал Костя, — ну конечно! Они будут приезжать… домой. Ведь это дом, их дом…
Вечером, сидя в кабинете у отца, разбирая его бумаги, Костя нашёл запечатанный конверт, подписанный для него, одним ёмким словом, СЫНУ.
Костя не успел открыть конверт, в дверях появилась жена. Он быстро спрятал конверт в карман.
-Кость, я понимаю, что не время, но всё же…
-Лиза, я тебя прошу. Мы не будем продавать дом. Я всё сказал!
-Хорошо, — вдруг согласилась жена на удивление быстро, -как скажешь.
Костя знает, ч то Лиза не отступить от своего, но это будет потом…
-Как Серёжа?
-Спит, -дёрнула плечом Лиза.
Она вела себя по отношению к сыну… ровно, это было всегда так.
Ещё Костины родители удивлялись, что она будто и не рада вовсе, что есть такой замечательный малыш.
Отчасти это было правдой.
Беременность была случайная, и оставила ребёнка Лиза совсем не из гуманных побуждений, а боясь последствий аборта. Она не хотела становиться матерью. Считала, что ещё не готова к этому.
Поэтому Серёжа был ближе с папой, хотя и маму он любил, возможно она его тоже… любила по своему.
-Спать идёшь?-зевая спросила Лиза.
-Да, сейчас.
Ночью Косте снилась мама с отцом и… Ева. Его первая любовь. Они поссорились из-за пустяка, оба молодые и гордые. Он закрутил с Катькой, она не простила. Он-то ей назло, ничего не было, даже не целовались. Но Ева вышла замуж… И уехала.
Костя долго переживал. Учился, работал. Встретил Лизу, быстро родился Серёжа…
Ева… манящая такая, милая, нежная, светлая. Но у него есть Серёжа и… Лиза.
Утром Ковалёвы уехали Серёжа сбегал, попрощался с Михалычем, Наташей и тётей Евой. Наташа взяла с него обещание приезжать, а он с неё — учить Михалыча цирковым штучкам.
Обнял тётю Еву, и зачем-то сказал ей спасибо. И побежал в машину, к нетерпеливо выглядывающей маме и задумчивому папе.
Жизнь потекла своим чередом. Серёжа ходил в садик, по вечерам созванивался с Наташей, она давала трубку Михалычу и тот гавкал, услышав голос Серёжи.
Костя забыл о письме, вспомнил примерно через месяц, когда Лиза опять завела разговор о продаже дома Евсюкову. Евсюков — начальник Лизы.
-Он опять отправил её в командировку, -негодует Лиза. Но дело в том, что ему, Косте, тоже нужно ехать в командировку, и как быть? Раньше выручал дед…
-Ева, её же Ева зовут, — вдруг спохватилась Лиза. -Костя, я прошу тебя, позвони этой милой женщине…
-Неудобно, Лиза…
-Ну хочешь, я позвоню, приютила же она собаку, ну и за Серёжей присмотрит… недельку, а мы заплатим.
Костю передёрнуло, как-то цинично это прозвучало…
-Дорогой, эта милая женщина согласна! Про деньги даже и слышать не хочет, но я всё же наберу всяких вкусняшек, там же ещё девочка, эта, как её… Наташа. Серёжа так сдружился с ней…
Косте нужно было уезжать первому, Серёжу отвезла Лиза.
-Он так радовался, -позвонила она мужу, — и собака эта…
…Костя увидел их нечаянно, когда ехал домой мимо офиса жены, уставший, замученный.
Она стояла, смеясь, запрокинув голову, с шикарным букетов цветов, на неё, Лизу, смотрел влюблённый Евсюков и, нежно поглаживая по руке, усаживал в свою роскошную машину…
-Алло, Лиз, привет ты дома?
-Да, привет, Кость… Нет, мне на три дня ещё продлили командировку, извини, я не могу говорить, потом позвоню. Я на совещании, пока.
…Костя смотрел на то, как его жена усаживается на переднем сиденье, совсем не стесняясь по-хозяйски пристёгиваясь и продолжает прерванный разговор…
-Пазлы встали на место, -усмехается Костя. То, что он подозревал давно, но не хотел озвучить сам себе… Пора прекращать этот балаган, -вяло подумал мужчина. И, не заезжая в квартиру, поехал домой. В дом. Туда, где дом, — мысленно говорил он себе.
Серёжка обрадовался отцу. Наташа, девочка Евы, подошла, протянула ручку и серьёзным голосом сказала:
-Здравствуйте, я Наталья…
-Константиновна, -отчего-то промелькнуло в голове у Кости. Просто малышка почему-то напомнила его маму, Наталью Константиновну. Такие же серые глаза и морщит лобик…
Поблагодарив Еву, забрав Серёжку, Костя пошёл домой. Ева завернула с собой булочек.
Дома, протопив немного печь чтобы не пахло сыростью, уложив Серёжку спать, Костя начал думать о том, что делать дальше.
Дверь заскрипела, показался чёрный нос, а потом вся собака.
-Михалыч? Ты откуда, друг?
Собака потыкалась носом в колени и легла на лежак. Так, как привыкла при старом хозяине…
-Михалыч…-Костя вдруг затрясся и заплакал, пёс, будто поняв, подошёл и начал тереться о колени, лизать скупые слёзы и тихонько скулить…
И лишь ночью Костя вспомнил о письме.
…Сын! Как бы не банально это звучало, но если ты читаешь это письмо, значит, меня нет.
Я люблю тебя, прости, возможно мало говорил тебе об этом, но это так. Хочу попросить у тебя прощения если обидел…
Дальше шли перечисления имущественные, разные наказы. А в конце… Отец написал, что вернулась Ева, с его, Костиной, дочкой Наташей. Вот так. Ни в каком замуже она не была, просто уезжала, далеко… Родители помогали всегда ей, а как их не стало, вернулась домой.
Отец знал, что дни его сочтены. Не смог бороться с болезнью, а может и не хотел, -подумал Костя…
Утром он пошёл к Еве, пошутив, что пришли на завтрак. Попросил присмотреть за Серёжей еще немного, а вечером приехал опять в родительский дом.
…Лиза спокойно восприняла весть о том, что они разводятся. Её интересовало только, с кем останется ребёнок. Услышав от Кости, что сыну будет лучше с ним, тихонько вздохнула, пообещав появляться в жизни Серёжи, быть в курсе всего и помогать
материально…
Вечером, накупив разных вкусностей, Костя подъехал к дому Евы.
Выбежали Наташа с Серёжкой, выглянула весёлая Ева.
-Папа, папа приехал, -закричали ребятишки.
Костя замер… Ева побледнела…
-Папа! А ты знаешь, что Наташа моя сестра? Она твоя дочка!!!
-С чччего этто вы взяли, — сказала запинаясь Ева, —
Наташа, ну ладно Серёжа, но ты взрослая девочка…
-Я знаю, — сказал Костя, — я знаю. Прости меня, дочка, я был дурак, и я не знал о тебе…
Уже в доме дети рассказали, что знали об этом с первого дня знакомства, вернее, Наташа узнала раньше.
Ей дедушка рассказал, когда брал немного волосиков, чтобы сделать экспертизу. А ещё он подарил ей бабушкино колечко, с синим камешком. И бумаги отдал на хранение, чтобы после его смерти эта Лизка ничего не нашла…
Он велел никому не говорить, сказал, что взрослые сами скоро во всём разберутся…
А Серёжа просто помнил, хоть и смутно, как выглядела бабушка Наташа, а в доме висит её портрет, нетрудно догадаться, на кого похожа Наташа — маленькая…
-Шпионы! -Воскликнул Костя, -мои дети шпионы! Ну? И как вы думаете? простит ли меня мама Ева?
-Она давно простила, — сказала Наташа.
-Иначе зачем бы они приехали, и зачем бы она меня полюбила, — смущаясь, сказал Серёжа…
-Шпионы, -поддакнула счастливая Ева, -заговорщики, маленькие вершители судеб…
Довольно поскуливал Михалыч, понимая, что и в его дом опять пришло счастье.